З початком війни багато підприємців ухвалили рішення стати військовими й зі зброєю захищати Україну на передовій. Частина з них закрили свої бізнеси, але велика кількість – передали під тимчасове управління близьким чи друзям і намагаються контролювати процеси на відстані.
Gazeta.ua запускає цикл матеріалів, у яких ми розповідатимемо про підприємства, власники яких воюють на передовій. Для першого матеріалу обрали ягідну ферму "Озеряна", що в селі Нові Озеряни Житомирської області. Там вирощують лохину.
Співвласник ферми 39-річний Ярослав Мовчун нині воює на передовій. На час його відсутності господарством керують батьки – Валентин і Галина. Подружжя погодилося нас прийняти й розповісти про те, як функціонує ферма та з якими труднощами стикаються під час вирощування лохини.
ЯГОДА МЧИТЬ
У Києві зустрічає співвласник ягідної ферми 64-річний Валентин Мовчун із сивим густим чубом. На ньому сіра футболка із синьо-жовтим тризубом у вигляді ластівки на грудях. Пропонує відвезти на підприємство, бо прямої маршрутки до села немає.
Їдемо на Volkswagen Transporter білого кольору. На корпусі привертають увагу логотип у вигляді лохини й назва компанії "Озеряна" з гаслом: "Ягода мчить!". Фірмові кольори господарства – приглушений синій і пудровий блакитний.
– Ви можете сьогодні подивитися ще, як мед качається, – каже Валентин і пристібає ремінь безпеки. – Правда, там ще стройка іде, треба забор поставить.
Фермери до відкриття бізнесу жили в Києві. Після появи господарства – купили кілька ділянок у селі Нові Озеряни. На них вирішили будувати житло й переїжджати, щоб бути ближче до природи.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Київ після ракетних ударів: як приходять до тями жителі розбитих багатоповерхівок та в яких умовах живуть
– Страшно, звісно, будуватися під час війни. Але трохи запаси з того року залишилися, – пояснює чоловік.
Нові Озеряни розташовані за 7 км від Брусилова Житомирської області. Від столиці машиною туди їхати близько години. Велика частина дороги проходить повз мальовничі поля соняшника, верхівки якого виблискують на сонці, наче золото.
– У нас сезон тільки влітку, – починає розповідати про бізнес Валентин. – Взимку українська ягода не росте, у магазинах – уся привозна. Її здалеку доставляють. Тому так дорого й коштує.
Мовчуни вирішили займатися фермерством 2010-го. До того мали власну станцію технічного обслуговування.
– Шукали і думали, як теплиці збудувать. Їздив від знайомого до знайомого і один пригостив цією ягодою, – згадує з посмішкою чоловік. – Взяв у нього 50 кілограм оптом і реалізував у роздріб на базарі, щоб перевірити, як вона продається. У довіднику прочитав про лохину багато інформації. Якщо цю ягоду виростити правильно – вона дуже корисна. Мій кардіолог торік пролежала на лікарняному і потім я їй все літо возив цю ягоду. Вона каже: "У мене був сахар, а в кінці літа, хоч нічого і не приймала, він прийшов у норму".
Лохину Мовчуни вирощують з використанням високоякісних добрив, тому всі корисні властивості ягоди розкриваються повною мірою. Продають тільки стиглу, що увібрала в себе усі цінні речовини.
– Вона корисна для всього організму, – пояснює чоловік. – Очищає організм, виводить важкі метали, стабілізує обмінні процеси, лікує від ожиріння. Це просто суперпродукт! Я чув про жимолость, але то більше піар. Розкручують тему, щоб заробляти гроші, саджанці продавать.
Ціни на лохину від "Озеряни" трохи вища, ніж на ринку. У роздріб реалізують за 200 грн/кг. Однак навіть за такої вартості попит на ягоду високий.
Чекали нашу ягоду
– Якось запізнився у магазин на годину, а коли приїхав, то вже стояли люди. Чекали нашу ягоду, – розповідає Валентин. – Спершу думав, що посадимо тисячу кущиків, буду на пенсії продавать ягоди на базарчику. Ярослав тоді займався гонками, а потім його команда закрилася і він підключився до розвитку ферми, почав її розкручувати. І розкрутив так, що всі думають, ніби у нас суперпідприємство. А ферма маленька.
Територія господарства – 3 га. Вирощують лохину за новою технологією – у малих обʼємах. Кущі ростуть у поліетиленових пакетах, тоді смак ягоди набагато кращий, а добрив треба менше.
ТИХЕ СЕЛО
Нові Озеряни – маленьке, тихе й мальовниче село. До ферми під'їжджаємо вузькими дорогами, над якими схилилися густі крони дерев, що ростуть у садках місцевих жителів.
Господарство Мовчунів розташоване майже на краю села. Подвірʼя будинку, де живуть господарі, частково загороджене високим парканом, а наполовину – відкрите для проїзду. У дворі стоїть невелика сільська хатина, оббита деревом і побілена вапном, з блакитним коридорчиком замість ґанку.
Земля навколо обійстя вкрита зеленою тонкою травою, схожою на газон. Біля входу в будинок стоїть салатовий сучасний мотоблок з причепом і тачка з відром і лопатами всередині. Біля деревʼяної буди на довгому ланцюгу розривається від гавкоту пес – охороняє ферму від непроханих гостей.
– Коли посадили на цеп, то він поняв, що нада сторожить? Фу! Ну всьо! – намагається заспокоїти собаку Валентин.
Проходимо трохи далі вузькою стежкою під кронами яблунь і слив, які вже набралися смаку й почали опадати на землю. І раптом перед очима відкривається широке поле, густо засаджене кущами лохини. Між рядами є простір, тому можна вільно пройти. На тонких пагонах висять темно-сині ягоди з матовою шовковистою шкіркою. На сонці де-не-де виграють недостиглі зелені плоди із почервоніли боками.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Наступ на Київщину й 15 тис. окупантів у лісі: як під Бучею готують партизан до нової зустрічі з ворогом
– Я оце так вранці виходжу і поки кілограм не зʼїм – не заспокоюсь, – каже Мовчун та зриває велику синю ягоду з куща. – Нада ж все перепробувать. Ягода має бути повністю чорна, без красноти. Має легко відділятися від куща – тоді вона стигла. Пробуйте!
Лохина соковита й немов тане в роті. На смак солодка з легкою кислинкою.
– Я тільки таку збираю (стиглу. – Gazeta.ua). Прошу і працівників правильно вибирати, – розповідає Валентин і їсть ягоди з долоні. – Ще день, і можна збирати. Потім ще будуть інші дозрівати. І так два-три рази. Цей сезон затягнувся, пізніше почався – десь у червні. Ця ягода лікує, а то, що на базарі продається – то сміття.
Окрім лохини, на території угідь ростуть соковиті сливи та персики. Невисокі дерева на гілках обліплені яблуками з "засмаглими" боками. Між ділянками з ягодою помічаю кілька кущів з чорною та яскраво-червоною ожиною. Навколо все вкрите польовими білими, жовтими та ніжно-блакитними квітками. Трохи далі встановлені чотири яскраві вулики, біля яких чути приглушений бджолиний гул.
ПРАВИЛЬНЕ РОЗМОРОЖУВАННЯ
Коли Галина й Валентин Мовчуни дізналися, що Ярослав вирішив піти на війну, то підтримали рішення сина. Якби був молодший, то я і сам би пішов, зізнається співвласник господарства.
– Ярослав порядна людина, чесна. Завжди стоїть за товаришів. І його виручають. От зараз треба їздить, ящики тягать, а я не можу більше кілограма в руки взять. То він подзвонив друзям, і вони зараз зі мною їздять. Грошей ніяких не беруть, – каже фермер. – Збирають лохину сусіди, платимо їм за зібрані кілограми. Іноді по бартеру, бо їм потрібна ягода.
Лохину можна їсти свіжою, а також переробляти. Із неї виходять смачні джеми, настоянки, вино. Ягоду заморожують, однак потім треба правильно її розморозити, щоб вона не втратила смак і свої властивості, розповідає чоловік.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Махновці, списки зрадників й українська Кубань: як сучасні козаки нищать росіян на Гуляйпільщині та в яких умовах живуть
– Насипаю лохину заморожену у ємність, заливаю кипʼятком, щоб вода покрила ягоду на 40 секунд. Перемішав ложечкою і зливаю. Всі ягоди, що заморожені – таким методом можна розморозити, – ділиться секретами Мовчун. – Вони тоді цілі і пружні будуть. А коли повільно розмерзається, то тече з неї все.
Для того, щоб виростити якісну лохину, потрібно підібрати правильно добрива. Кущі господарі часто підживлюють і стежать за вологістю ґрунту. Бо брак і надлишок води – шкідливі для рослини.
Для поливу використовують автоматизовану систему з датчиками вологості, а також мають метеорологічну станцію, щоб стежити за зміною погоди. Навесні кущі обрізають. Лохина не боїться морозів, тому зиму переносить добре.
– Я восьмий рік вчусь, нові ідеї втілюю, – продовжує чоловік. – За кордон не експортуємо, бо хочемо спершу для українців якісну ягоду вирощувати, для своїх. У планах ще поставити теплиці, щоб полуницю вирощувати. Зараз криза, люди стали бідніші, тому ціна на ягоду падає. Восени закупив добрива ще за старою ціною, а нині вони подорожчали.
З будинку виходить Галина Мовчун – жінка з короткою зачіскою в прозорих тонких окулярах. На футболці оливкового кольору видно логотип "Озеряни". Виносить картонний ящик з маленькими крафтовими коробками, заповненими ягодами.
До війни Галина Анатоліївна працювала директоркою музичної школи, але зараз більше допомагає на фермі – пакує і сортує лохину.
– У мене влітку канікули, то я і допомагаю зазвичай, – розповідає жінка. – Тут треба ще все добудувати, побут організувати. Зараз у нас тут літній душ. У селі треба постійно, щоб була вода. Бо приходиш додому весь в пилу, у болоті.
Взимку родина більшість часу проводить у Києві. Мають там земельну ділянку й невеликий будинок. Однак у селі подобається більше, зізнаються.
– Тут тиша, пташечки співають, жабки ходять. Такі ручні! Тут я вперше побачила, як жаба не скаче, а саме ходить, – згадує Галина.
Кинеш кусок хліба – все розривають
– А там он карасі плавають в озері. Малька море. Кинеш кусок хліба – все розривають, – показує на невелику штучну водойму Валентин. Ставок господарі викопали для поливу рослин. – Один сторож у нас тут був взимку і вудочку приніс. Я кажу: "Це що таке? Це свійські тварини вже для нас. Як і жаби!". Вуж приліз якось, а вони ж їдять жаб, то мені було настільки жалко їх! Вони мене спочатку лякалися, а це беру воду, то вже поряд сидять. Знають нас.
– Карасі їдять водорості, які забивають фільтра. Коли риби не було, то забивалося страшно, – розповідає далі про користь риби Валентин. – Кожні пів години треба було витягувати шланг і чистить.
Небо починає затягувати хмарами, від запаху трави злегка паморочиться. Чути дзвінкий спів пташок і шелестіння листя на деревах. Галина Анатоліївна складає кошики з лохиною у фірмові паперові пакети.
– Я – мати. У мене один син, – згадує про Ярослава жінка. Її голос починає тремтіти. – І коли він вирішив піти (на війну. – Gazeta.ua) і вранці сказав про це, я зрозуміла, що другого рішення немає, він має йти. Ніколи не могла уявити, що зможу так сказати. Був тоді, як якийсь сон… Ми тільки молилися. Ми пишаємося ним. Дуже!
Війна докорінно змінила життя родини. Галина Анатоліївна більше допомагає чоловіку й майже не виїжджає із села. Валентин займається збутом ягоди й розвозить замовлення замість сина.
– Ярослав у нас говорун, запальний. Він – справжній українець, мабуть, від батька взяв це. Перейшов на українську нещодавно, хоча до цього спілкувався російською, – говорить наостанок Галина Анатоліївна.
12 ТИСЯЧ КУЩІВ
З Ярославом Мовчуном зустрічаємося за кілька днів у Києві. Боєць приїхав у столицю зі служби на кілька днів. Одягнений у чорні шорти й футболку, виходить з Volkswagen Transporter білого кольору з логотипом ферми. Уже встиг заїхати в кілька магазинів, з якими співпрацюємо, зізнається.
– Я зараз майже не займаюся фермою. Хоча знаю, що там відбувається. Але там (на фронті. – Gazeta.ua) треба вдягати маску і бути іншою людиною. Давайте сядемо на траву, – пропонує Мовчун, проходячи біля озера.
Згоджується детальніше розповісти, як започаткував бізнес. Розповідає, що наприкінці 2012-го родина знайшла ділянку в Нових Озерянах. Наступного року на городі посадили перші 400 кущів. Разом з витратами на землю родина вклала на початку в бізнес до $10 тис.
– Це був початок теперішнього поля. Посадили чотири ряди, від яких усе і почало розростатися у різні боки, – каже Ярослав і робить ковток кави з паперового стаканчика. – Потім уже викупили сусідні ділянки. Але тоді було мало досвіду ще, не знали – то наше чи ні. Я не сильно хотів працювати в селі й не мав ідеї, якою буде бізнес-модель. Але 2014-го та 2015 року досадили ще кущів.
Із часом рослини почали стрімко розростатися. Зараз на ділянці в 3 га вже понад 12 тис. кущів.
– Було важко. Не було знань, що лохина – це не полуниця, про неї було мало відомо. Зараз уже всі її вирощують. А тоді навіть не було з ким поспілкуватися, – розповідає воїн.
В Україні фермеру-початківцю сильно важко
Ярослав із батьком відвідували "ягідні" конференції. Мовчун неодноразово виступав як спікер.
– У січні 2019 року я вперше потрапив на навчання в Голландію. Порахував бюджет за переліт, проживання у хорошому готелі, пʼять днів навчання з практикою , харчуванням. Вийшло дешевше, ніж поїхати в Умань на якусь конференцію, – веде далі. – В Україні фермеру-початківцю сильно важко, бо немає якісної інформації. Згодом нам стало легше, бо всі пішли в мережу.
За вісім років роботи Ярослав майже не вкладався в рекламу. Загальна сума витрат на просування – до $300.
– Це на мерч тільки і все. Взагалі не використовую рекламу. Видання, які про нас пишуть, самі цікавляться фермою, – розповідає власник. – Я стараюся не акцентувати увагу на тому, що я військовослужбовець. Не хочу спекулювати цим у бізнесі. Взагалі ж у сімейному бізнесі є як переваги, так і недоліки. Коли є якісь розбіжності, то не кинеш все. Але головний плюс – чесність та відкритість.
"Озеряна" однією з перших на ринку почала використовувати екологічне пакування.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Лєнин чоловік вибіг з матрацом на голові. Бо стьокла постоянно сипалися" – як живеться українцям на півдні біля позицій росіян
– Тоді про органіку тільки почали говорити. Ми ж знали, що у нас немає пестицидів, гербіцидів. А тільки газонокосарка, якою скошуємо міжряддя, – розповідає далі про бізнес Ярослав. – Нічим не поливаємо від бурʼяну, обробляємо тільки біопрепаратами, щоб за півгодини вже можна було їсти ягоду. У мене є дві цілі – стати фермерським господарством номер один в Україні. Частково ми до цього йдемо, але поки що війна все сплутала. Технічно ми одні з перших, хто на невеликому ягідному господарстві впровадили найновітнішу систему поливу та удобрення, є власна метеостанція. Але на повну автоматизацію не варто переходити, ти маєш контролювати всі моменти, якщо раптом, наприклад, температура змінилася.
Лохину на продаж ретельно добирають, реалізують тільки стиглу й крупну ягоду. Весь інший урожай переробляють – заморожують або готують міцну наливку й вино.
– Це тільки для домашнього використання або для друзів. На смак схоже на мартіні, 24 градуси, смачні коктейлі виходять, – додає Мовчун.
Від початку повномасштабного вторгнення Ярослав Мовчун вступив до лав ЗСУ. Брав участь у боях на Київщині. Про рішення піти на війну спершу батькам не сказав.
– Якби я сказав, то намагалися б відмовити. Я пішов, записався. Спершу заявив, що приходитиму ночувати додому. Потім, що через тиждень прийду, – говорить воїн. – Уже пізніше зізнався, що не зможу приїхати, бо не пускають – я в ЗСУ. Я знайшов помічників, щоб допомагали з фермою. Друг із татом розвозить ягоду, кума займається клієнт-сервісом: зробила чат-бот, через який можна зробити замовлення.
За сезон 40 тисяч кілометрів проїжджав
Ярослав продовжує роботу навіть на фронті. Спілкується з клієнтами, намагається контролювати ситуацію.
– Найважче – вчасно реагувати на гострі моменти. Наприклад, коли не туди відправили або не те замовлення. Я колись робив по 30 замовлень на день, не вилазив з-за керма, по 200 кілограмів розвозив на різні адреси. Сезон тривав 69 днів, за цей час у мене було чотири вихідних. За сезон практично 40 тисяч кілометрів проїжджав. Зараз з татом зідзвонююся майже щодня.
Товар "Озеряна" продає переважно для столичних магазинів. З великими торговими мережами фермери не співпрацюють.
– Там оборот ягоди через ціну маленький, бо куплять швидше на базарі, де ягода пахне, свіжа, її щойно привезли. У нас принципова позиція – лохина зібрана сьогодні й приїжджає в магазин сьогодні.
2015 року "Озеряна" відпрацювала перший невеликий сезон. Однак тоді лохину вирішили не продавати.
– Я завів сторінку в фейсбуці. Сказав друзям, що тепер фермерством займаюсь і буду тут все розповідати. У квітні був день клієнта, вирішили зробити акцію. Подумали, що ягоди буде кілограмів 200. Написав, що подаруємо її всю. Новина розлетілася дуже швидко, великий резонанс був, отримали багато підписників, заявок. 2016-го на цьому хайпі ми добре стартонули.
Виростити ягоду – це 30% успіху. Головне, як ти її продаватимеш, каже Ярослав.
– Зараз велика кількість конкурентів обдзвонюють моїх клієнтів. Просто дивляться за лайками під постом, додаються до них у друзі та пропонують ягоду дешевше. Їздять навіть у магазини, з якими ми співпрацюємо, знаючи, що я зараз не можу з ними бодатися, бо не керую фермою.
Ягідна ферма "Озеряна" відправляє лохину українським захисникам. Кожен може оплатити ящик для ЗСУ, який фермери потім подвоюють і відправлять військовим.
– У вівторок чи середу поїде 100 кілограмів у госпіталь, – зізнається Мовчун. – Ми про це ніде не розповідаємо, потім якийсь звіт зробимо перед людьми. Я вважаю, що це непотрібний піар.
ДИКЕ ПОЛЕ
Після звільнення Київської області від окупантів Ярослав зміг повернутися додому 6 квітня. Спершу приїхали до Пущі-Водиці, де багато наших постраждало, зізнається.
– Там таке "дике поле" було... Ми тоді, як 207-й батальйон тероборони, 72-га бригада поряд, 95-та, місцеві, Нацгвардія, "Правий сектор" – були там заїздами. Ніякої комунікації, усі в різні боки. Було три позиції, на яких ми стояли. Наша задача була – утримувати позиції і у випадку прориву – відбиватися. По мірі того, як їх артилерією гасили, ми пробивалися вперед, окопувалися та займали нові позиції.
До повномасштабного вторгнення Росії чоловік ніколи не тримав у руках зброю. Доводилося швидко вчитися, каже боєць.
– Потім нас примкнули до іншої спецроти. Згодом відправили на навчання до Французького легіону. Там був хороший досвід по тактиці, переміщенню, бойовій підготовці, – розповідає чоловік.
У перші дні своєї служби Ярослав був на позиціях у Пущі-Водиці. Там військові жили в підвалі однієї з будівель.
Найжорсткіше було в перший день
– Нас по двоє з вантажівки випускають, перебіжками у підвал забігаємо, бо все це під "прильотами". А звідти "двохсотих" виносять, – згадує. – Я тоді вперше труп побачив на війні, страшнувато стало. Я пролажу в будинок під рядном, що висіло там, а мені стукають по плечу: "З прибуттям". Найжорсткіше було в перший день. Прокинувся вранці, а о 14:30 треба бути зібраним на виході. Я з шостої ранку сидів і дивився на годинник до другої дня, відраховував, скільки часу ще є, щоб посидіти. Нас поставили у три шеренги по шестеро людей. Темно, бо всі вікна зашторені. Зайшов командир батальйону: "Хлопці, я не буду вам казати пафосних речей, що позаду Київ і відступати немає куди. Але по факту так вийшло, що ви зараз – перша лінія". Русня стояла за 300–450 метрів від нас. Треба було їх відбивати.
Війна в Україні триватиме ще довго, вважає Мовчун.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У кожному домі мертві. Поховані у дворах спливають після ливнів" – як тисячі маріупольців із нуля будують життя
– Це війна на виснаження. У них величезні запаси зброї, а у нас її немає. Що отримуємо – тим і воюємо. Радує, що зброя іде, – каже. – Доки надходить – ми можемо воювати і навіть наступати трохи. Щодо Білорусі, то звідти будуть ракетами більше закидати. Якщо вони підуть у наступ, то тільки для того, щоб відтягнути наші сили. Але нічого хорошого їх тут не чекає.
Ярослав Мовчун вважає, що навіть в умовах війни можна розпочати новий бізнес. Проблеми – це нові можливості, впевнено говорить чоловік.
– У будь-яку кризу бажано прискорюватися, не заторможувати ресурси. По-перше, всі конкуренти починають економити, закриватися. Тому треба напружитися і вистрілити якомога сильніше. Я після війни хочу відкрити столярну майстерню. Розумію, яка приблизно має бути бізнес-модель в тих умовах, які у мене є. Зараз будь-яке виробництво може бути прибутковим. Нам зараз потрібно експортувати і створювати як інтелектуальний, так і готовий продукт. Фермеру треба просто припинити бути фермером і стати трішки підприємцем, не треба бути "виживачем".
8 
35413
Коментарі