Американський бізнесмен і благодійник Делл Лой Хенсен викупив 135 квартир під Києвом для українців, які втратили своє житло внаслідок війни. Тимчасові квартири у сучасному житловому комплексі безкоштовно отримали переселенці з найбільш постраждалих регіонів країни.
Проєкт реалізує благодійна організація "Місія Хенсена в Україні" за кошти мецената. Відбір мешканців проводить спеціальне журі, до якого входять четверо представників фонду в США і стільки ж в Україні. Перевагу надають людям працездатного віку, які мають роботу або планують її знайти.
Квартири українці отримують безкоштовно на п'ять років. За цей час вони мають змогу заощадити кошти на купівлю власного житла.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала у житловому комплексі й поспілкувалася з родинами, які там живуть.
ПОЛОН І БОМБАРДУВАННЯ
Житловий комплекс для переселенців "Львівський затишок" розташований на околиці Софіївської Борщагівки. Від столиці сюди їхати близько 30 хв. Нові багатоквартирні будинки майже не вирізняються з-поміж інших. В око падають хіба доглянуті садки й відносно нове облицювання фасадів рудого й кремового кольорів.
Одразу за рогом одного з будинків - вхід у внутрішній дворик. У центрі розмістили зелену алею з лавками й доріжками, а також дитячий майданчик. Заходимо у четвертий підʼїзд. Двері відчиняються магнітним ключем. Усього в будинках пʼять поверхів.
Піднімаємося сходами й стукаємо в одну з квартир - відчиняє молода струнка жінка з темним довгим волоссям і виразними очима. Оксана Квашук родом із Маріуполя. За її плечима стоять двоє синів. 20-річні Владислав і Нікіта - близнюки, кремезні чоловіки зі смаглявою шкірою. Запрошують всередину й одразу показують оселю.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: РФ атакувала багатоповерхівку у Києві: як моторошний удар пережили її мешканці
Родина живе у двокімнатній квартирі з кухнею і ванною кімнатою. У спальні стоїть широке ліжко, на сушарці біля вікна висять вологі рушники. Переїхали в нову оселю 19 січня, тому ще не встигли зовсім облаштуватися.
- Хочемо купити всілякі дрібнички, декор, може, картину повісити, - зізнається Оксана й оглядає невимушено світлі стіни.
У вбиральні є пральна машина, мʼякий килимок, велика ванна з душем за шторою, корзина для білизни й усі необхідні меблі. Оксана сідає на край дивану у вітальні й розповідає, що початок повномасштабного вторгнення пережили у Маріуполі.
Її чоловік - прикордонник. Брав участь в обороні міста від російських окупантів, а у травні під час виконання бойового завдання потрапив у полон.
- Майже все життя у військовій справі був. Але не думали, що таке буде, - каже жінка, нервово перебираючи пальцями. - Нас записали на евакуацію, але ніхто не вивозив людей. Не було навіть передчуття, що буде війна. Я не вірила. Тато подзвонив і каже: "Україну бомблять!" Я на роботу збиралася, не думали виїжджати до останнього. Але вирішили купити продуктів, щоб було на перший час.
Не було навіть передчуття, що буде війна
- Ми взагалі думали, що буде, як у 2014 році. Що росіяни просто постріляють трохи і все. Заспокоювали маму, що це тиждень триватиме максимум, - говорить Нікіта.
Оксана з синами перебралися до друзів, що жили у центрі міста. Околиці росіяни обстрілювали інтенсивніше, згадує.
- Здавалося, що ось-ось прийдуть українські захисники й виженуть цих тварюк. Чоловік перебував у Маріуполі. Коли був звʼязок, то зідзвонювались. Одного разу пішли з Нікітою кішку погодувати додому, забрати їжу з морозилки й документи. Уже виходили з будинку, а тут чоловік іде до нас. Не знаю, як він нас знайшов, бо ж звʼязку не було. Сказав, щоб збиралися, бо буде евакуація.
Виїхати з Маріуполя в той день родині не вдалося. Незадовго до цього окупанти обстріляли евакуаційну колону, тому поліція не пропускала людей у цілях безпеки.
- Чоловік відвіз нас додому. Так ми й прожили майже два тижні у підвалі з синами, кумою й дітьми. Усього нас було людей 30 разом із сусідами. 8 березня привіз нам акумулятор - це був найкращий подарунок. Відтоді більше його не бачила. Якось передавав повідомлення через побратимів, кілька разів телефонував.
Чоловік потрапив у полон під час прориву на завод "Азовсталь". Наразі він перебуває в Горлівці на Донеччині. Іноді подружжю вдається передавати один одному листи й повідомлення через знайомих, що залишилися у Маріуполі.
800 ГРИВЕНЬ ЗА ЛІЖКО
- Майже не спали, бо цілодобово нас бомбардували, обстрілювали, - додає Владислав. - Поряд був будівельний майданчик, звідти носили деревʼяні бруски для вогнища, щоб нагріти воду, приготувати їжу. У сусідній будинок приліт був - то його навпіл зруйнувало.
Евакуюватися з міста вдалося через зелений коридор. Вивозили зовсім незнайомі люди, їхали в машині без вікон, згадує Квашук.
- Страшно, але виходу не було - або під завалами, або ризик загинути дорогою від обстрілів, - знизує плечима жінка. - На блокпосту допитували: "Де чоловік?" Усю трясло, бо вони вже мали на військових списки. Діти були в іншій автівці, то думала, що зійду з розуму. Виїхали в Бердянськ, переночували у кімнаті з одним ліжком за 800 гривень. Наступного дня винайняли квартиру - холодно, але було світло. Рекомендували не користуватися електричними пічками, бо боялися, що теж залишаться без світла. За кілька днів виїхали до Запоріжжя. Добиралися добу, хоч там мала відстань. Ночували на замінованому мосту, бо орки почали стріляти у бік наших.
Спершу були у Львові, потім в Одесі, а останній рік проживали на Київщині. Знімали квартиру у Бучі, але платити за житло було важко. Про тимчасове безкоштовне житло від американського благодійника дізналися із соцмереж. Спершу Квашук заповнила заявку для батька-пенсіонера.
- Татові дали тут квартиру. Була з ним, коли вручили ключі. Емоції важко передати, - згадує Оксана. - Раділа, що він отримав свій куточок. Я теж вирішила заповнити анкету, тому тепер живемо з ним у сусідніх квартирах.
Коли вперше зайшли в нову оселю, були вражені від побаченого. Затишні світлі кімнати, естетичний ремонт - усе нагадувало дім, зізнаються.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Привид Києва" і ас неба: про легендарного пілота ЗСУ розповіли невідомі історії
- Ми теж тільки напередодні війни зробили ремонт, - говорить Оксана.
У житловому комплексі дають квартири на пʼять років людям, які втратили житло внаслідок війни. Це переважно внутрішньо переміщені особи із окупованих територій і зони бойових дій. Умовою проживання є оплата комунальних платежів. Також люди мають працевлаштуватися, щоб мати можливість розвиватися й накопичити на власне житло у майбутньому.
До повномасштабного вторгнення Оксана була адміністраторкою у кінотеатрі. Зараз жінка у пошуках роботи й планує опановувати нову професію.
- Ми вчилися в Маріуполі, у ліцеї. Але коли переїхали в Київ, то вирішили не продовжувати навчання й влаштувалися на роботу, - розповідає 20-річний Нікіта.
Ты же знаешь, что Украину уже продали?
- Живемо надією, - каже Оксана. - Уже призвичаїлися тут, а в Маріуполь повернемося, хіба щоб сходити на могилу мами. Там залишились куми, звуть у гості, частіше кум - у футболці з написом СРСР. І каже: "Ты же знаешь, что Украину уже продали?". У них квартира ціла, відкрили магазинчик. Із рідними взагалі припинила спілкуватися. Це місто на кістках - я не зможу там жити.
У Києві родина бере участь в акціях за звільнення військовополонених та різних зборах.
- Пишемо листи у різні структури, щоб чоловіка пошвидше повернули з полону. Кожен обмін - це випробування, особливо, коли анонсують. Сидиш над цим телефоном, а всередині все тремтить. Але щоразу радію, коли когось повертають.
У містечку є спільний простір, де проводять безкоштовні психологічні консультації і тренінги. Дітлахи можуть відвідувати творчі гуртки й репетиторів, які також мешкають у комплексі.
РОСІЙСЬКІ ПАСПОРТИ
У будинках немає ліфтів. Підʼїзди мають сучасний ремонт, а на підвіконнях стоять кімнатні рослини. У квартирі на верхньому поверсі зустрічає яскрава жінка у сірому велюровому костюмі. Її син відривається від ранкового чаю й одразу пропонує зайти в його кімнату.
Віктор має такі ж карі великі очі, як у мами. Вчиться у третьому класі і мріє піти на заняття з плавання. Живе у власній просторій кімнаті з двоповерховим ліжком, шафою, робочим столом і ортопедичним кріслом. На полицях розклав мʼякі іграшки.
- У вас є син? - питає Вітя.
- Тільки племінники, - відповідаю.
- Ось, візьміть, - дає в руки жовтого Губку Боба. - Передайте племіннику іграшку.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Професійна армія лягла в землю" - звільнений з полону "азовець" про війну у 2024-му, ТЦК і новий фронт
Ірина Міхеєнко живе у трикімнатній квартирі із чоловіком, сином і донькою. У вересні 2022 року родина виїхала з Каховки після довгих місяців в окупації. У вітальні під великим телевізором лежить блакитно-білий гердан із бісеру. На станку для плетіння Ірина працює над ще одним - із червоними, чорними й молочними намистинами.
На полицю поставили картини, ікону, вазу й свічки. Яскраво виділяється на стіні великий український прапор, де синім по жовтому надруковано: "КАХОВКА".
- Я виїжджала з подругою, з нами було четверо дітей, - згадує Міхеєнко. - Ангеліна якраз закінчувала 11 клас, а Вітя перший клас. Не було ні випускного, нічого, бо місто було окуповане.
Росіяни захопили Каховку у перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді місцеві не могли уявити, що окупація триватиме так довго.
Вітя за мене ховається, а вони на нас оці пушки направляють
- Коли вони заїжджали в місто, то я з Вітьою стояла на зупинці, - розповідає Ірина. - Він за мене ховається, а вони на нас оці пушки направляють. Вирішила, що треба виїжджати, бо безпека дітей найголовніше.
24 лютого 2022 року у Каховці розпочалося з вибухів. Я почала піднімати дітей, каже жінка.
- Не могла зрозуміти, що відбувається, а потім почули гул техніки. Ми живемо на лівому березі, тому до нас вони заїхали у перший же день. Ти чуєш вибухи, виходиш на вулицю - і дивишся. Ховалися у шкільному укритті, зараз школи вже немає. Потім перестали ходить, бо було дуже багато окупантів у місті.
Російські військові заходили у підвали, де місцеві ховалися від обстрілів. Іноді когось забирали, переважно чоловіків. Окупанти змушували людей робити російські паспорти. Місцеві мешканці виходили на мітинги, але їх силою придушували. Росіяни заходили у будинки до людей, і якщо не було паспортів - забирали "на підвал" проводити "бесіду".
- Вітя боявся лягати спати. Росіяни поставили у місті патрулювати свою росгвардію - їздили по вулицях на танках, БТРах. Боялися, бо не знали, що у них в голові. Вирішили з дітьми виїжджати. Придумали з ними гру "Орки - спим" і на кожному блокпосту вони прикидалися, що сплять, щоб не сказали нічого зайвого росіянам. До цього Вітя часто міг сказати їм услід: "Щоб ви здохли".
ГРОМАДА
Чоловік Ірини працює водієм. Старша донька Ангеліна від народження має проблеми зі слухом, однак досягла у спорті неабияких вершин. Дівчина займається легкою атлетикою й бере участь у Дефлімпійських іграх.
- Мала їхати на Чемпіонат Європи у 2022 році. Склали ЗНО, хотіла вступити в Херсонський державний університет, який через окупацію переїхав в Івано-Франківськ, - пояснює жінка. - Вони набирали студентів вже дистанційно, тому вона вступила, куди й хотіла - факультет фізичного виховання і спорту. Продовжує зараз виступати за Херсонську область на змаганнях і також представляє Україну.
Міхеєнки евакуювалися в Київ, житло винаймали. Про житловий комплекс Делл Лоя Хенсена дізналася випадково в мережі.
- Коли мені подзвонили, що нашу заявку схвалили, то спершу не повірила. Думаєш завжди, що комусь, може, більш потрібно, - розповідає Ірина. - Заселення вже було після Нового року. Вітя першого тут ранку прокинувся і сказав: "Ні, це таки не сон". Виявляється, що так насправді буває. Тут ми з людьми спілкуємося, у нас активна громада. З дітьми роблять аплікації, майстер-класи. Вони таким чином знайомляться з новими друзями. Люди продумали для нас усе до деталей, щоб ми могли зайти - і одразу жити, до кожної тарілочки й серветки. Був одразу весь необхідний посуд, техніка, навіть декор.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Беверлі-Хіллз під Києвом: як живуть люди поруч з Порошенком, Тимошенко і Гринкевичем
У Каховці жінка працювала перукаркою. Як тільки переїхала у Київ, почала волонтерити. Їздила у госпіталі і безкоштовно стригла військових.
- Вітя ходив на гурток з рукопашного бою - там плели маскувальні сітки. Ангеліна з друзями роблять окопні свічки, пакують гуманітарну допомогу. Намагаємося щось робити, бо не звикли здаватися.
- Навіть якщо це неможливо - усе одно робимо, - додає Вітя наостанок.
Після деокупації Каховки родина мріє повернутися додому й відновити своє житло.
Будинок розрахований на 135 квартир. Наразі зайняті вже 130 помешкань, а пʼять залишили на випадок екстреного поселення у разі евакуаційних заходів. У всіх квартирах зробили сучасний ремонт, людей забезпечили необхідними меблями, технікою, посудом і речами першої необхідності.
"СПИСКИ НА РУКАХ"
Окрім житлового комплексу, Делл Лой Хенсен збудував котеджне містечко для внутрішньо переміщених осіб у селі Тарасівка. А у Колонщині під Києвом в комплексі "Чудо Містечко" на безстроковий термін надають житло літнім людям, які втратили дім внаслідок війни.
Сьогодні у Тарасівці чергове поселення. Ключі від нових квартир отримають 18 людей, тому керівник проекту житлового комплексу для ВПО на Софіївській Борщагівці Ірина Анатоліївна запрошує відвідати "Містечко Хенсена". Сідаємо в автівку, за кермом - чоловік Ірини, вона ж сидить поруч на передньому сидінні.
Працює Ірина у фонді з травня 2023 року. Вона родом з Херсонської області, але її населений пункт окупували, а дім зруйнували росіяни.
- Коли ти сам ВПО, краще орієнтуєшся в проблемах і ситуації людей. На отримання житла у нас подали вже понад 10 тисяч анкет. У нас чіткі умови відбору, як правило, це багатодітні люди, родини учасників бойових дій, люди з інвалідністю або тяжкими захворюваннями. Намагаємося допомогти тим, хто цього потребує найбільше. У Тарасівці будували містечко взагалі з чистого поля.
Ірина Анатоліївна отримала квартиру у житловому комплексі. Виплати ВПО не покривають витрати на оренду житла, їх не вистачає, розповідає жінка, тому важливо надати житло людям безкоштовно хоч і на обмежений поки термін.
Прикладу подібного соціального житла в Україні немає
- У Києві є робота, люди можуть інтегруватися, влаштуватися кудись і забезпечувати свою родину, - пояснює керівниця. - Наш фонд і людей підтримують Київська обласна державна адміністрація, Офіс президента. Прикладу подібного соціального житла в Україні немає, саме такої високої якості. Люди мають нову постіль, посуд, техніку на гарантії, яку обслуговують. Крім комунальних послуг, мешканці мають обовʼязкові волонтерські години. Наприклад, проводять гуртки, займаються репетиторством з дітьми, що живуть у комплексі.
Наразі у "Львівському затишку" проживає 63 дитини. Частина з них уже вчаться у Софіївському ліцеї. Жителю комплексу допомагають військовим на фронті, збирають гуманітарну допомогу.
- Ми знаємо, що таке життя в окупації, залишились без житла, їжі, тому зробимо все, щоб тут не допустити цього, - пояснює Ірина. - Коли почалися дворові обходи в нашому місті, росіяни будинки перевертали, проводили обшуки - люди почали виїжджати масово по 200-300 машин за день. Коли тільки виїхали, то до нас одразу прийшли з обшуками через тиждень - 17-20 фсбшників. Якщо людина не відкриває, то розбивали БТРом ворота, вікна. У них всі списки були на руках - хто учасники бойових дій, хто має рушниці для полювання. За кілька тижнів нас уже підключили до російського телебачення, тому ми не знали довго, що відбувається на іншій території. Коли виїхали в Кривий Ріг, я побачила наш прапор і так плакала - ніколи не думала, що так люблю Україну.
Делл Лой Хенсен неодноразово приїжджав в Україну, відвідував деокуповані села й міста. Американець переймається долею українців, тому запроваджує щоразу нові проєкти. Деякі родини отримують від Хенсена щомісячну фінансову підтримку. Також чоловік особисто знайомиться з кожним мешканцем по відеозвяʼзку.
КОМПЕНСАЦІЯ
У "Містечку Хенсена" заходимо в одне з укриттів в багатоквартирному будинку. Всередині є туалет, дитяча кімната. У великій залі за столами, що стоять у два ряди, сидять люди, які отримають сьогодні квартири. Їхні очі блищать від сліз і водночас здаються порожніми, мов від безсилля. Стіни кімнати з усіх боків обклеїли паперовими птахами й "смайликами".
Директорка фонду Наталія Зубченко розповідає новим мешканцям про правила проживання. Помітно стримує хвилювання й знімає куртку, бо в укритті стає жарко.
- За рахунок благодійника Делл Лоя Хенсена на Київщині реалізується три проєкти з надання тимчасового безкоштовного житла для внутрішньо переміщених осіб, - пояснює Зубченко дорогою до одного з будинків. - Київська міська адміністрація сприяє розвитку проєктів, ми співпрацюємо з керівництвом ОДА, Офісу президента й отримуємо всесторонню допомогу від них. Президент України Володимир Зеленський особисто опікується цим проектом. Він відвідував містечко в жовтні 2023 років під час офіційного відкриття та заселення перших родин. Вже двічі зустрічався з Делл Лоєм Хансеном на початку будівництва та перед відкриттям містечка.
Станом на сьогодні завдяки благодійному фонду вже заселено 468 родин, приблизно 1500 осіб. Сімʼї, що проживають в Софіївській Борщагівці і в "Містечку Хенсена" сплачують комунальні послуги за власні кошти. У ситуації, що трапилася з ними, навіть ці витрати - вкрай важкі.
- Ми дуже розраховуємо на скоріше прийняття зміни до постанови, за яку відповідає Міністерство реінтеграції, щодо надання благодійним фонда компенсації за комунальні послуги для осіб, які безкоштовно отримують таке житло, - пояснює Наталія. Сподіваємося на швидкі зміни, щоб родини змогли скористатися цією можливістю згідно законодавства України і їхні права були захищені.
Бере зі столу дзвінкі ключі і вручає людям, обіймаючи кожного. Сьогодні в нову квартиру заселиться родина Людмили Зері. Жінка щойно приїхала з Оріхова й ще не встигла оговтатись від від пережитого.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Віскі за понад мільйон гривень і Тищенко з охоронцем: які ціни у найдорожчих магазинах України та хто там скуповується
- Ми дякуємо нашим ЗСУ, - не стримує сльози Людмила. - Ми так їм вклоняємося, що ми не в окупації.
У будинок жінки в Оріхові прилетів ворожий снаряд, вона дивом вижила. Однак пожежа, що зайнялася від вибуху, зруйнувала половину будівлі. Багато місяців вона жила без тепла і світла, бо мусила продовжувати працювати. Але діти вмовили, зізнається і тремтливою рукою відчиняє замок у дверях квартири.
- Найстрашніше це касетні бомби, бо коли вона розкривається, то ріже все навколо за лічені секунди, - згадує Зеря. - У грудні був другий приліт уже. Біжу до сусідів у піжамі, а холодно.Обернулася - а хата горить.
Жінка роздивляється новий дім і підводить брови від здивування. На кухонному столі, що трохи далі за коридором, лежать продукти, крупи, макарони, овочі й побутове приладдя. Людмила заходить то в одну кімнату, то в другу.
- Я не можу повірити, - зізнається й знову починає плакати.
3 
1
Коментарі
1