"Крістіна мила і любвєобільна дівчинка" – як від окупантів врятували десятки кіз та "прописали" їх в історичній будівлі

21

У селі Яківці на околиці Полтави вже пів року функціонує унікальна козина ферма. Особлива навіть не тим, що на ній тримають високопородистих кіз. А тим, що тварин сюди в буквальному сенсі евакуювали в екстреному порядку – врятували з-під обстрілів росіян.

Вагітних кіз на свій страх і ризик на початку березня вивозили полтавці з села Студенок Ізюмського району Харківської області.

Додаткової унікальності додає і той факт, що тварин поселили в історичну будівлю.

Що це за будівля та як зараз живе ферма із козами-переселенцями, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

КОЗИНА ФЕРМА

Козину ферму видно з дороги – ділянка вирізняється поміж сусідніх відсутністю паркана. На просторому пустирі, що був зачищений від чагарників і зараз заростає травою, стоїть видовжена будівля. Її розташування та форма наводять на думку, що це корівник чи свинарник – місце для утримання великої кількості худоби.

Та архітектурні елементи – арки над вікнами та дверима, контрфорси на фасаді та інші – дають розуміння, що побудували цю споруду наприкінці позаминулого століття.

 

Заходжу всередину через оригінальні дерев'яні ворота, прикрашені підковами. Замість сходів тут дощатий похилений настил. У передпокої ліворуч – конструкція, схожа на барну стійку: вузькі полиці заставлені різноманітним старим посудом – мідні тази, скляні флакони, банки та бутилі від маленьких до великих, кераміка та фаянс. Те, що було схоже на стійку, виявляється коробами для сипучих кормів.

У хліву пахне сіном і молоком. Про те, що тут тримають кіз – можна зрозуміти тільки по звуках. Тварини б'ють копитами по підлозі та мекають.

Біля дверей зустрічає невисокий худорлявий чоловік в темному робочому одязі та яскраво синіх кросівках. Представляється Володимиром.

– Я тут працюю і живу. Єслі вже так розібратися, я біженець. Приїхав з Кременчука, коли там почали бомбити НПЗ (2 квітня російські "Калібри" уперше поцілили в Кременчуцький нафтопереробний завод та ТЕЦ. - Gazeta.ua). Я сам остався, у мене всі рідні вже померли, – розповідає чоловік.

Виходимо на двір та сідаємо на лавку з міцних широких дощок біля входу до сараю. Володимир розповідає про себе небагато. Дізнався про ферму від знайомих, каже. Однак раніше тваринництвом не займався, тож довелося всьому вчитися. Виконує різні роботи – чистить загони, стежить за порядком, носить воду та корми. Тварин тут годують сіном, свіжою травою, додають в раціон зерно. Володимир цілодобово перебуває поряд з козами. Вночі інколи доводиться вставати до них, якщо дуже бешкетують, зізнається.

– Сьогодні в пів третього ночі гуркотіли – страшне. Не пойму, шо і де воно робиться, вийшов до них подивиться. Вибили дошку (в загоні. - Gazeta.ua). Четверо їх вискочило посередині (в прохід між загонами. – Gazeta.ua). У мене ні інструмента, ні гвоздя не було. Поки все знайшов, поки прибив — намучився. Но вже усе нормально. Часто вночі, буває, кричать – то значить, їсти хотять. Дам їм їсти, водички наллю — всьо, зразу замовкають і лягають спати як малята, – посміхається чоловік.

З-під дерев'яного паркана виходить невелика пухнаста білосніжна кішка. Граційно і гордовито йде поміж кустів споришу, в зубах тримає мишу. Побачивши легковики, що завертають з дороги, тікає за ріг.

З сірого Cherry на луганських номерах виходить чоловік у робочому одязі – старому светрі та джинсах. А із темно-червоного Volkswagen позаду – з'являється молода брюнетка з високо підібраним волоссям, одягнена у сірий велюровий спортивний костюм.

Чоловік допомагає жінці дістати з її машини картонний ящик дрібних зелених яблук. Заносить фрукти всередину.

 

– Я з Новосанжарського району (громада за 30 км від Полтави. – Gazeta.ua). Ми з чоловіком купили дім, а там великий сад. Яблука рясно вродили, не знаю куди дівать, привезла козам. Хай поласують, – говорить жінка, не представляється. – А де отут у вас Тарасік був?

Має на увазі молодого цапа, який подобається відвідувачам екстер'єром і дружнім характером.

– Тарасик зараз не тут, в іншому місці, – чоловік у старому светрі не підтримує легкого тону співрозмовниці, говорить дуже серйозно.

– А, вже забрали? Жалко. Він такий класний!

Жінка гладить кіз, які тягнуться до її рук мордами з-за перегородки. Вже не перший раз приїжджаю, говорить. Їй подобається, що тварини доглянуті та дуже контактні. Бере на фермі молоко. Переконує, що воно дуже смачне і не має специфічного запаху. За декілька хвилин прощається та їде.

Чоловік із Cherry береться гострити косу. Високий, міцної статури, у темному волоссі — сивина. Його на фермі називають Сашком. Небагатослівний.

– Приехал с другого места. С Луганской области, и шо? – відповідає на питання про те, звідки прибув до Полтави. – Не буду про себя ничего рассказывать. У меня родных всех убили... Я не могу об этом говорить, – голос у Сашка змінюється, він супить брови та відвертається.

– А от і наші дівчатка-доярки! Ото в них спрашуйте, вони вам усе розкажуть, – зіскакує Володимир з лавки назустріч двом жінкам, що приїхали велосипедами.

ВОЛОНТЕРСЬКА ДОПОМОГА

Ніна, невисока худорлява блондинка одягнена в просторий сірий трикотажний спортивний костюм, кросівки м'ятного кольору. На голові — зелена кепка блайзер. Завдяки одягу виглядає як підліток. Хоча насправді не набагато молодша іншої жінки, трохи вищої і повнішої — Яни.

Заходимо в приміщення. Поки доярки ставлять велосипеди біля стіни, знімають верхній одяг та миють руки, одразу озвучують головну проблему ферми.

– Напишіть пожалуйста, шо нам спонсори нужні. У нас немає дєнєг ні на корма, ні на шо. Да, у нас тут красиво. Шо б там не розказували вони (керівники проєкту. - Gazeta.ua), я щітаю, шо треба казать правду. Перебої з пітанієм це просто жесть!

– А гроші за молоко, яке продається? Хіба їх не вистачає на харчування кіз? – питаю.

– Ми цим не занімаємся, наше дєло доїть. Прийшли, помили, подоїли, записали скільки – і все, – Яна зав'язує на спині шворки червоного синтетичного фартуха-накидки.

 

– Оптом у нас молоко ніхто не бере. Отдєльні люди приїжджають собі банку-другу взять. А то все сироварам йде, – пояснює Ніна. – Чєловєк працює в нашого шефа, варить сир. Вони закупили обладнання. Щас в основном для своїх. Оформляють документи.

Спочатку прийшла сюди як волонтерка, каже Ніна.

– Шесть лєт занімаюся дома своїм сєльскім хозяйством. Вєсной поїхала купить своїм кролям сіна – щоб вони комфортно дожили до свіжої травки. А тут якраз пішов кліч, шо привезли евакуйованих коз. Ми з малой затарили нашу "Таврію"-пікап і привезли сюда машину сіна — жрачку просто, – розповідає Ніна.

Скільки тоді витратила грошей — не каже. Лише додає, що вклала сюди власних коштів не одну тисячу. Але зазначає: "Це не ті гроші, на які можна обідніти".

– Сюда багато грошей перевели мої друзі з Німеччини. Но все це не враховую, бо це було від душі. Їх використали на корма, потрєбності фєрми: та сама мухоловка, зарплата строітєлям, які тут працювали. А я тоді як прийшла сюда, так і осталась. Навчилась коз доїть, каждий день приїжджаю, – пояснює.

На відміну від Ніни, її товаришка по фермі Яна не мала сільськогосподарського досвіду взагалі. За фахом – швачка-закрійник.

– Довго в Польщі працювала. Приїхала домой – а тут война началась. Я вже нікуди й не їхала. Сюди прийшла подивитися, попробувала. Первий раз сказала, шо не буду доїть нікада – злякалася. Прийшла ж, а тут таке стадо! А зараз звикла. Вчилася не довго. Просто їх нада понять. Перві рази приходили як волонтьори – бо треба було доїть коз. А зараз ми на зарплаті, – пояснює Яна.

Перші місяці на фермі щодня працювали з десяток людей – волонтерів. Обслуговували тварин, допомагали відбудовувати та пристосовувати приміщення. За свою роботу отримували слова подяки та можливість брати додому козине молоко. Зараз таких майже немає. Залишилося менше десяти людей, за свою роботу отримують плату.

МОЛОЧНІ РІКИ

Жінки відкривають кімнату, де відбувається доїння. За дерев'яними дверима – щільна зелена сітка, щоб не допустити в приміщення комах. Навпроти входу, під вікном, на дерев'яній підлозі стоїть невеликий алюмінієвий бідон, поруч на столі – вакуумні присоски для апаратного доїння.

Праворуч біля цегляної стіни закріплені дерев'яні ясла, на дні яких насипана суміш зерна та кукурудзи. Під ними — невеликий дощатий поміст з однією сходинкою, розділений перегородкою на дві "кабінки". Це місця для доїння. Одночасно можуть доїти двох кіз.

За стінкою кімнати, в загоні, де нещодавно зо два десятки кіз з апетитом хрумтіли ароматним сіном, порожньо. А до стінки туляться дві милі тварини – довговухі, шоколадного кольору з чорною смужкою вздовж хребта.

 

– Всіх виганяють, а вони знають, шо любіміци і первими йдуть на дойку, тому остаються. Наша Крістіна дуже мила і любвєобільна дівчинка, – трохи розтягуючи слова, каже Ніна. Гладить одну з кіз по голові. Та відповідає їй задоволеним меканням. – Крістіна, моя дєвочка, ти хочеш доїться? Пошлі!

Жінка, відсуваючи сітку, заходить в кімнату та відкриває низькі дверцята в перегородці. Дві кози наввипередки проскакують в них та займають місця на помості. Яна спритно обмиває вим'я кіз у мисці з теплою водою. Після чого Ніна вмикає компресор і обидві жінки надівають тваринам на вим'я доїльні апарати.

Доїння кози займає 2 хв. Поки апарат висмоктує молоко, яке по прозорих трубках надходить у бідон, доярки поправляють козам вим'я, щоб молоко рівномірніше йшло. Тварини не заперечують – звикли.

– Сразу, як вони приїхали, тут таке було! Всяке творили – тікали, ховалися. Вони ж перепугані були. Боялися громких звуків і різких рухів. Канєшна, їх же вивезли з-під обстрілів, –говорить Яна.

Після завершення доїння вона від'єднує апарати, складає їх на кришку бідона. У цей час Ніна йде в кінець корівника та відкриває хвіртку загородки. Їй це вдається не одразу – кози товпляться одна поперед одної.

– Так! Разошлісь! Бігом! Не відкрию двері! – дзвінко говорить жінка, відганяючи лозиною тварин углиб загородки.

Ледь отвору стає достатньо, у хвіртку проскакують дві білі кози. Доярка швидко зачиняє дверцята, в той час як тварини жвавим галопом, цокаючи копитами по бетонній доріжці, несуться в доїльну кімнату.

– Лєтєть хочеться всім до зерна. Буває таке, шо і з ног збивають. Бо знають, що тут отримують зерно, а його вони люблять, – пояснює Ніна.

Доїння на фермі проходить двічі на день – зранкй і увечері. Доярки витрачають на це щоразу півтори — дві години. Усього на фермі 38 дорослих кіз і 25 маленьких – вони народилися вже тут. Тварини високородні двох порід – білі зааненські та кольорові, зі смугою вздовж спини альпійські.

Поки чергова пара кіз неохоче злізає з помосту та чимчикують до загону, Ніна береться за лозину та йде відкривати загородку. Чути цокіт копит, гучне мекання кіз.

– Тьоть Ян, не получилось! Трі мушкетьора! – голос Ніни дзвенить в корівнику.

Доріжкою мчать три кози — дві білі та одна плямиста. Заскакують утрьох на поміст. Доярки спритно миють тваринам вим'я. На двох надівають апарати, одну береться доїти Ніна — вручну, у пластиковий мірний стакан з ручкою. Пояснює, що вручну доїти важче, і козам це не завжди подобається – надають перевагу апаратному доїнню. Та перший час, поки в корівнику не було електрики, і зараз іноді, коли немає світла, доять вручну.

 

В середньому з кози за раз надоюють 1–1,5 л молока. Зібраний продукт проціджують через марлю, розливають у вимиті та пропарені трилітрові банки, охолоджують у сусідньому приміщенні — спеціальній кімнаті з холодильною шафою. Звідси молоко розбирають покупці, а охолоджене везуть за декілька вулиць – на сироварню, розташовану в садибі власника ділянки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Коли починав бізнес, знав, що сир товар не для селян" – українець відкрив успішну сироварню

Про виготовлення сиру розповідає менеджер підприємства Тетяна Михайлівна.

– В основному, я займаюся організацією виготовлення сиру. Щоб ми якісь гроші заробляли на фермі. Для цього закупили, яке змогли, обладнання. Обрали безпечні сири — ті, при виготовленні яких застосовують термічну обробку, – розповідає жінка.

Поки що обсяги виробництва та продажів не високі. Розширювати збут планують – наприклад, для мереж магазинів та закладів харчування. Але для цього потрібно ліцензування. Нині цей процес триває.

 

– Інспектори перевірили сироварню, що вона відповідає всім вимогам. Ліцензування триватиме два місяці, з яких пів місяця вже пройшло. Поки на широкий продаж сир не виставляємо, – наголошує Тетяна Михайлівна.

БОГОУГОДНА СПРАВА

Власник ділянки, бізнесмен Володимир Антонов живе неподалік – на одній з тихих вулиць, щільно забудованих пристойними котеджами. Біля відкритих коричневих металевих воріт зустрічає невисокий чоловік у темному одязі. Його обличчя привертає увагу найбільше густою темно-русявою бородою – досить довгою, щоб прикрити шию. І лише в другу чергу – сірими очима, які дивляться уважно і насторожено.

– Я вам все покажу, ми поговоримо. Єдина умова – не фотографуйте. Я не публічна людина, зайва увага мені ні до чого, – говорить Володимир Миколайович, проводжаючи мене за довгий стіл під високим навісом, що спирається на чотири цегляні стовпи над вимощеним сірою плиткою майданчиком.

Його основний бізнес – СТО та автотранспортна компанія, яка надає послуги спецтехніки та пасажирських перевезень. Ділянка, на якій нині козина ферма, суміжна до СТО, її відділяє лише паркан з фарбованих морилкою дощок.

– Ця будівля появилася в мене більше 5 років тому. Я був мєсним депутатом – Київської районної ради (у місті Полтаві. – Gazeta.ua). До мене начали приходити односельці, шо на цій ділянці купи сміття і бігають бездомні собаки, все заросло чагарником, а потім сюди стали викидати сміття місцеві і навіть вивозити будівельні залишки та всякий непотріб. Я почав цікавитися, чиє воно. Тодішні хозяєва заложили все це в банк, а я в банка викупив, – розповідає власник.

З-за рогу виходить висока молода дівчина міцної статури в просторій чорній сукні міді. Колір волосся та очі в неї такі ж як у батька. Ангеліна – одна з трьох дітей Володимира Антонова, ставить на стіл чайник із трав'яним чаєм і дерев'яну таріль з сирами, фруктами та зеленню. Запрошує спробувати бринзу, халумі, масло з козиного молока виробництва їх сімейної сироварні. Просить додатися на сторінку в Інстаграм, де можна замовити сири, а також молоко – продають його по 50 грн за л.

 

– Був такий розплідник "Святогорська коза" (сімейна ферма, заснована у селі Студенок на межі Харківської та Донецької областей підприємцями Яном та Ельвірою Гатицькими, переселенцями з Макіївки. - Gazeta.ua). Цього місця вже немає — розбомбили. Хто його розбомбив — історія колись розкаже. Ми з тими людьми дружили, їздили до них на екскурсії. У них було 400 кіз. Там впроваджували нові технології. Дуже хороші хлібосольні православні люди. Позвонили і кажуть: у нас все мінірується, сусіднє село бомблять. Єслі ви завтра не приїдете і не заберете, їх післязавтра може і не буть вже, – розповідає історію своєї ферми Володимир Антонов.

Для поїздки виділив велику вантажівку, 10-тонник. Знайшов на своїй фірмі водія, який погодився поїхати в місця, де у будь-який момент могла початися окупація росіянами і щодня були обстріли. За два дні різні люди з різних міст вивезли з ферми Гатицьких більшість тварин. Та не всіх.

– У них осталось кіз 50. Хотіли залишити "на розплод", та вони всі загинули. Началась бомбьожка, вони (власники. - Gazeta.ua) звідти виїхали. Коли повернулися, все було розбито і розграбовано, – додає чоловік.

Про те, за яку суму купив кіз, Антонов не говорить. Суму не обговорювали взагалі – головне було врятувати тварин, каже. Певні гроші перерахував друзям одразу, бо їм треба було вибиратися. Але додає, що ці кози, коли власник закуповував їх в Європі, коштували €1 тис. кожна. Всі евакуйовані в Полтаву тварини були вагітні.

– На початку війни ми евакуйовували тварин. Коней вивозили, собак. Коли власникам треба виїжджать, а в них розплідник, який вивезти не можуть – віддавали тварин. Наші знайомі віддавали нам лошадь, ми з прицепа зробили такий, який підходить для перевозки і вивезли, – киває бізнесмен на дерев'яний закритий автоприцем, що стоїть вглибині двору. – Животних, може і нєльзя назвати членом сім'ї, але це жива істота. Хотя з козами складніше – не кожен погодиться отак прихистити 50. Для цього треба мати відповідне состояніє духа.

– Наскільки зараз вам складно, чи все вдається? – питаю підприємця.

– Мій духівник, батюшка Григорій з Комсомольська (місто Горішні Плавні на Полтавщині. - Gazeta.ua) каже: "Люба добра справа завжди імєє своє препятствіє". Так і у нас тут. Проблем багато. Хочеться, щоб було мєсто де можна погладити позитивних тварин. Бо багато дітей живуть в городє і козу ніколи не бачили вживу. Але єслі б я знав як работає цей бізнес і міг його спланувать заранєє… Бо шоб зробить нормальну фєрму треба як мінімум пів мільйона доларів. Шоб це було багато кіз, було кафе, виготовлялись сири. Щоб була територія і там проводились конні прогулки.

 

Володимир Миколайович зізнається: кози для нього — хобі, своєрідна профілактика вигорання. Як бізнес проєкт він це поки не розглядає. Бо окупність справи, особливо в перші роки, досить низька. Бо потребує великих вкладень — та ж сертифікація сироварні коштує 170 тис. грн. Та кинути тварин напризволяще не може — обіцяв їх добре влаштувати та доглядати.

З точки зору отримання прибутку вигідніше було би розчистити ділянку, розділити її ще на чотири, побудувати там житлові будинки і продати їх окремо, говорить. Та є один нюанс: будівлям, які збереглися на цій території, майже півтора століття. І насправді вся ідея з козами — це лише привід організувати справу, яка допоможе зберегти будинки для сучасників та майбутніх поколінь, додає бізнесмен.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Козине молоко використовуємо з власної ферми, а коров'яче закуповуємо"

– Ідея зробить тут ферму, належить Міші. Він архітектор. Це він предложив все відновити. Ще з прошлого года реставрував сарай. Це він організував волонтерів, щоб з козами помагали, – додає Володимир Антонов.

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Така увага до старого корівника і будинку з проваленим дахом прикута завдяки людині, яка близько 150 років тому організувала будівництво цих приміщень – Миколі Скліфосовському. Це видатний лікар, воєнний хірург і клініцист. Його методики досі вважаються основоположними у військово-польовій хірургії, їх вивчають воєнні лікарі в розвинених країнах.

Про це розповідає краєзнавиця Ольга Окара, яка ґрунтовно досліджує життя славетного земляка.

– І Микола Васильович, і його дружина Софія Олександрівна були членами Полтавського сільськогосподарського товариства. Все краще, що робилося з аграрної точки зору на Полтавщині, вони намагалися впроваджувати у себе в садибі. Утримували та вирощували коней арденеських і датських, велика рогата худоба була симентальської породи, свині — йоркшири. Кури — палеві кохинхини, гудани, лагшани, – говорить дослідниця.

Маєток Скліфосовських "Відрада" у колишньому селі Яківці під Полтавою – займав площу в 600 десятин. Без перебільшення, це було взірцеве господарство, каже Окара.

– На ділянці, де ми стоїмо, було багато споруд, які не збереглися до нашого часу. Серед іншого господарства були і дві стайні. Одну з них розібрали не так давно, друга збереглася. Тут же поруч є ще одна будівля — колишня клініка, де Скліфософський приймав людей як лікар. З селян не брав за це плату, – розповідає дослідниця.

 

Ідемо разом до колись білої тинькованої цегляної одноповерхової будівлі. Під ногами хрустять жолуді — над старим будинком височіє величний дуб, одне з небагатьох дерев, що залишилися від колись ошатного панського парку.

– Цю територію використовував Інститут свинарства. У стайнях тримали свиней. У будинку поруч була лабораторія, а також актова зала. Дуже шкода, але будинок у плачевному стані, – говорить Ольга Окара.

– Тут провалений дах, будівля потребує термінового ремонту. Ми мріємо, що зможемо колись привести все до ладу. І у відновленому будинку хочемо зробити музей Миколи Васильовича. Вмеблювати кімнати так, як вони могли бути тут в часи Скліфосовських. Звісно, їх предмети побуту не збереглися. Але можна підібрати речі тих часів. Та поки що в нас немає на це грошей. Сюди потрібні потужні інвестори, самотужки ми не потягнемо, - додає Тетяна Михайлівна.

У Полтаві є громадська організація Save Poltava, яка працює з такими об'єктами — досліджує, виготовляє документацію, намагається зберегти. Один з її учасників, Михайло Бережинський, якого співрозмовники називали "Мішею", є автором ініціативи порятунку залишків садиби Скліфосовського шляхом ревіталізації.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЖИТТЯ

Говоримо з з Михайлом в офісі ГО "Save Poltava" в історичному центрі міста — будинку колишнього головного архітектора Полтави Лева Вайнгорта, який відбудовував розбомблене місто після Другої світової війни. В кабінеті багато меблів середини минулого століття, всі поверхні закладені теками, архітектурними планами та іншими старими документами. Михайло сидить у кріслі, поклавши руки на старий письмовий стіл. У кімнаті стоїть такий запах, як в архіві — старих документів.

– Наша основна ідея — порятунок пам'яток історії та архітектури. Музеїв під ці пам'ятки ми не напасемся. Та і є багато будівель, які охоронного статусу пам'ятки не мають. Але вони дорогі нам як пам'ятка архітектури. Їх багато і саме цей сарай Скліфосовського є такою будівлею, – говорить архітектор Михайло Бережинський.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Братан, ти мені кайф наламав!" – як екстремали і наркомани захоплювали видатну "заброшку", де готували кадетів для Російської імперії

Півтора роки тому, коли Михайло вирішив спробувати зберегти будівлю, сарай був у відверто аварійному стані — приблизно в такому ж, як нині будівля клініки Скліфосовського, що поруч.

 

Спільно з громадською організацією Save Poltava, вивчаючи закинуті будівлі, активісти-архітектори натрапили на власника ділянки — Володимира Антонова.

– Він чесно сказав, що в нього є бачення цього проєкту, але немає часу і грошей займатися будівлею поки немає. А було видно, що вона пропадає. В міру сил на волонтерських засадах ми почали займатися приміщенням, – говорить архітектор.

Пам'ятку вирішили ревіталізувати — наповнити старі стіни новим змістом. Для початку взялися за реставрацію, адже в даху та стінах були дірки, потрощені рами без скла валялися всередині на підлозі, дверей теж не було. Зі стін був вирваний метал.

– З середини травня минулого року ми її реставрували. Власник нам нічого не надавав. Робили все волонтерським коштом організації. Не поспішали — планували працювати увесь нинішній рік. Ніхто не думав, що все складеться так, як склалося, – пояснює Михайло.

З Антоновим мали спільного знайомого — Яна Гатицького. З ним попередньо проводили консультації, розглядали варіант козиної ферми. Хоча це був не єдиний варіант.

– Розглядали також можливість влаштувати пивоварню з рестораном, конюшні тощо. Та що вже за них балакать тепер... Головне, це мала бути якась туристична рекреація.

Активіст пояснює: для Антоненка це мав бути бізнес-проєкт, який працює. Для активістів зацікавленість у тому, щоб відновити та зберегти пам'ятку.

Фото: Ольга Стенко

– Ян на початку березня зателефонував і попросив забрати кіз, скільки зможемо. Я одразу був проти, мене це все злякало. Розумів: в будівлі немає вікон та дверей, ні електрики, ні води. Вікна — автентичні дубові рами — були на реставрації в столярному цеху. В авральному режимі довелося все робити. Двері зробили по місцю, ми оздобили їх підковами, – пояснює архітектор.

Михайло Бережинський особисто брав участь в евакуації тварин з ферми Гатицьких. Кіз не відбирали — брали перших, що попадали під руки.

– Все відбувалося у дуже важких умовах. Бойові дії йшли в сусідньому селі, це десь 3 км від нас. Ми увесь час, коли грузили, чули вже автоматний бій. А авіацію та артилерію чули увесь час шляху — дуже гучно. Можна сказати, літало над нами. Було дуже багато блокпостів, на кожному нас перевіряли. Різні були ситуації. Є про що згадати — але розповідати про це не хочу, – Михайло складає руки на грудях.

Перший час, коли тварин перевезли до Полтави, було дуже складно. Окрім того, що будівлю спішно приводили до хоча би мінімальних умов утримання, козам був потрібен догляд. Розміщення, годівля, поїння тощо.

Перший тиждень Гатицький був на зв'язку — хоча й з перебоями. Потім телефонний зв'язок зник, полтавцям довелося викручуватися самотужки. Багато інформації черпали з інтернету. А другого тижня на допомогу прийшли місцеві мешканці, які мають досвід роботи з козами.

– Почали підтягуватися небайдужі люди. Прийшли місцеві бабушки, які по 20-30 років тримали кіз і знають що з ними робити. Допомагали і доглядати і доїти перші декілька тижнів, поки в нас не склався штат. Волонтерів ми не набирали — люди підтягувалися самі. Намагалися підібрати персонал. Олександр у нас був один — пропрацював тиждень, отримав зарплату, накрив за неї стіл як за входини в колектив. А потім сказав, що буде працювати без грошей. У нас з грошима тоді було дуже важко. В основному, давали людям за роботу молоко.

Сироварню довелося відкрити, бо інакше не мали можливості переробляти молоко, а це понад 100 л щодня. Сироварня — такий собі буфер, який дозволяє зберегти молокопродукти. Але Бережинський підкреслює, що наразі це не бізнес, який дає прибуток, а справа, яка забирає гроші.

– Тут чітка математика. Зараз ферма – це щомісяця мінус 30 тис. грн. І це тільки на зарплату. На день дві доярки за дві дойки отримують 400 грн, два пастуха — ще 600, тобто по 300 кожному. А ще ж ветпрепарати, які потрібні, і корми — сіно, зерно, кукурудза, макуха, – перераховує витрати. – Ще заготівля кормів на зиму. Перші три місяці просідав я, далі вже просідати стало нічим. Мусив поїхати до Києва, і тоді турботи про ці витрати довелося взяти на себе Антонову.

 

У жовтні Бережинський планує повернутися до Яківців і попрацювати по фермі в плані архітектури. Окрім того, мріє засадити ділянку великими деревами, щоб відновити парк. Саме липами — у Скліфоовського тут було багато алей з такими деревами.

– Які у вас подальші плани на цей об'єкт? Як бачите співпрацю з підприємцем? - питаю.

– Антонову віддаються кози, переробка — усі зоотехнічно-комерційні проєкти. Все, що стосується відтворення історичних ландшафтів та архітектури, курирує Save Poltava . Наша участь — консультації, організації, контроль за виконанням якісних реставраційних робіт. А фермі зараз дуже потрібна допомога небайдужих людей: кормами, грошима, роботою — там багато роботи по благоустрою, по будівельним моментам. Хто чим може.

×