"Тут своя Швейцарія" - як живе село, де знімали "Максима Перепелицю"

15

 

Село Савинці Миргородського району на Полтавщині вважається популярним місцем для зйомок. У різні роки тут відзняли з десяток радянських фільмів. Найвідоміші - "Максим Перепелиця" Анатолія Граника, "Тарас Шевченко" Ігоря Савченка, "Лимерівна" Василія Лапокниша, "Щедре літо" Бориса Барнета, "Партизанська іскра" Олексія Маслюкова і Мечислави Маєвської.

Як вплинули на село зіркові гості та чим воно живе зараз - у репортажі Gazeta.ua.

Савинці розташовані на березі річки Псел. Тут 850 мешканців. Працюють школа, дитсадок, бібліотека, амбулаторія, будинок культури, пошта, 5 магазинів і церква Київського патріархату.

На червоній "дев'ятці" нас зустрічає голова 46-річний Олександр Тищицький. Високий, у світлих брюках. Пасок підібраний під відтінок взуття. Має русяве волосся і широку усмішку. Головує 7 років.

Їдемо на сільський стадіон. Увечері тут гратиме місцева футбольна команда "Олімпія" проти полтавського "Легіону". Кілька років поспіль "Олімпія" - чемпіон області. Арену готують до півфіналу. Газон косять двоє чоловіків. Третій - фарбує лінії. Поряд трактор рівняє ґрунтову дорогу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ми з чоловіком навіть їм козу віддали" - родини переселенців врятували сільську школу від закриття

"У команді з Полтави є футболісти, які грали у збірній України. Брати Ротані, Краснопьоров, який виступав за "Ворсклу" і "Металіст", колишній "динамівець" Мелащенко. На таку гру поприїздять із Миргорода, Великих Сорочинців та Шишак".

На вулиці спекотно. В повітрі чується запах хвої — навколо стадіону росте сосновий ліс. До перших хат на пагорбі — метрів 300. Вдалині видніється покривлена верба. Вона потрапила у кадри фільму "Максим Перепелиця" - коли головний герой біжить із квітами до коханої Марусі.

"Верба - наш символ і кінозірка. Ствол згнив давно, але по корі до гілок іде живлення", - каже голова.

 

"Максим Перепелиця" вийшов на екрани у 1955 році.

У Савинцях працювали близько місяця. Знімальна група й актори оселялися у місцевих. Кілька старожилів пам'ятають ті часи.

У центр села зводять храм на заміну діючому. Пофарбували у білий та ніжно-зелений кольори. На золотій бані ще немає хреста.

Біля церкви - подвір'я 74-річного Івана Колісника. Одягнутий у шорти, на грудях - масивний срібний ланцюг із хрестом. Під час зйомок стрічки йому було 9 років.

"Приїхали нєсколько машин і автобус. Для нас то була дивина. Бігли за ними по куряві і нюхали запах бензину. Нам розрішили зайти в автобус, по троє на одне сидіння вмостилися. Покатали вулицями, а потім дали кусок хліба з маслом. Вперше попробував таку смакоту. Скільки живу - той смак нічого не перебило".

Показує, де відбувалися зйомки. Від сільради Перепелиця тікає вулицею униз до верби.

"Добре пам'ятаю Леоніда Бикова. Низенький, красиво танцював. Коло нього постійно збиралися хлопці й дівчата. Компанія часто реготала, бо хохмив талановито.

У сквері біля клубу ходив на танці. Вибирав саму високу, дебелу дівку, притискався до неї і дивився знизу в очі. Всі плакали од сміху.

 

Любив парне молоко, ходив на ферму до доярок. Поспорив із ними, що зможе подоїти корову. Дівчата підсунули корову в запуску - поки не приведе теля, не доїться. І сміялися, дивлячись, як у Бикова нічого не виходить", - каже Колісник.

Росіянам подобалося, як співають українські дівчата.

"Кажуть, Биков полюбив нині покійну Марію Товстоліт. Мала товстелезну косу, гарно співала. Все просився коси заплести. Мовляв, для акторського вміння. А потом признався: вчився, щоб у майбутньому дочці плести.

Ще запам'ятався актор Микола Яковченко, який грав роль батька Перепелиці. Режисер просив людей, щоб придивились за ним. Бо любив випити, міг зірвати зйомки", - згадує Іван Михайлович. Витирає рукою червону лавку, запрошує присісти.

Для місцевих проводили кастинг для масовки.

"Платили за день 3-5 рублів - як за місяць роботи в колгоспі. Режисер був строгий, всі слухались. Врємя було післявоєнне, дисципліна держалась".

Для кінозйомок збудували кузню, де працював батько Максима Перепелиці. Вона не збереглася.

"Біля сільської ради була клумба. Кіношники її розширили - вставили іскуствєнних цвітів. А робітниці не сказали, що зніматимуть фільм. Биков за сценарієм рвав букет. А вона вибігла і почала лаятись. Получився живий кадр".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Бабусі не сказали, куди мене забрали. У неї від нервів випало 12 зубів" - село з-під Чорнобиля 26 років тому переїхало на Полтавщину

Савинці вибрали через красу природи, вважає Іван Михайлович.

"Такої природи більше ніде нема - тут своя Швейцарія. Особєнно гарно, коли стоїш на горі, а внизу - білі садки. Була й друга причина — не мали стовпів для свєту і радіо. Для фільмів це підходило - щоб потім у кадрах про минуле їх не зарисовувати.

Досі пам'ятаю, як після першої лампочки в хаті батько і мати плакали, хрестилися і обнімалися.

Зараз живем непогано, але не на широку ногу. Знавали і луччі врємєна. От порадували народ субсидіями, а потім забрали. Не те що обідно, просто нема як платити. У мене пенсія 1800 гривень, 1300 віддаю за комунальні. А ще люблю рибалку. Понакупив крючків, ліску - сотні нема. Цього року померла жінка, остався з сином і невісткою. Тільки й радості - поїхати на Сорочинський ярмарок, купити внукам подарків і собі щось із рибальства.

 

Помню, як з мужиками їздили на ярмарок. Сядемо, візьмемо шашличку, 100 грам - і споримо. Треба ж доказать, що торік ярмарок був лучший, а в цьому - нікуди не годиться. Бувало, ярмарок вже закінчився, а ми сидимо", - каже Іван Колісник.

За кількасот метрів живе 80-річний Петро Овчаренко, він теж пам'ятає зйомки "Максима Перепелиці". Поряд із ним стоїть сусідка у помаранчевій хустці. Поверх халату наділа синій фартух.

"Серед річки поставили велику спиляну вербу. По сценарію, на вєткі залізла Маруся, а Максим їй цвіти приніс. Кілька раз щось там у них не получалось зняти. Я плив в лодкє, розвернутий спиною. Отак у фільм і попав. Заморився веслами махати, бо треба ж було у камеру попасти. Жалко, що обличчя не показали.

Кіностудії раньше приїжджали щороку. Пили, дівчат любили, покупали рибу і фрукти. Але вже років із десять нікого нема", - Петро Павлович розправляє сиве волосся на грудях.

Жінка в хустці представлятися не хоче. Просить передати Гройсману листа. У прізвищі прем'єра наголос ставить на останньому складі.

"Напишу, щоб газ дав по справедливості. Біля Савинців його добувають, а платим, як усі. Хотя транспортувати нікуди не нада. Із такою ціною прийдеться хату продавати, бо не розплатимся за комуналку", - каже.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українці платитимуть за комуналку по-новому

Із робочих місць у Савинцях — держустанови, агрофірма, пилорама і газові компанії. Кілька родин-переселенців з Донбасу, що були приїхали на Полтавщину, повернулися додому. Молодь їде на заробітки в Польщу, США, Канаду. Частина — на навчання в Полтаву, Київ та Харків.

 

На шкільному крильці сидить вчителька історії 30-річна Ольга Постіл.

"Досліджували з учнями зняті у нас фільми. Найбільше місцеві долучалися до створення "Максима Перепелиці". Тому і пересказують історії. 1955-го тут знімали і "Лимерівну". Але тільки один кадр — коли героїня йде по горі і плаче. Працювали тиждень, на ночівлю їздили до Миргорода. Тому небагато людей знали про зйомки.

У 1957-му з місяць фільмували "Партизанську іскру". За сценарієм, німці зносили до комор всяку живність. Для зйомок її просили у селян. Брали наших у масовки. Але тема була неприємна для людей — не так давно закінчилась війна, а в селі знову німці й автомати.

Місцевість уже помінялась. Діти впізнають Савинці тільки у кадрах "Максима Перепелиці".

У селі важкувато. Живем од зарплати до зарплати, - продовжує. - Більшість молодьожі мріє вирватися в город. Студенти майже не приїжджають додому - гроші їм на карту можна кинути. Моїй доньці Юлі 7 років, а вже хоче жити тільки в городі", - Ольга Іванівна зрідка відганяє мошок.

"Вчителі - інтелігенти тільки на роботі. Після уроків стаємо колхозницями, бо треба держати корів і свиней. Добре, хоч клуб зробили. Там вай-фай працює. З Миргорода приїжджає хореограф, із сусідньої Великої Обухівки - викладач вокалу. Відкрили секцію фітнесу, гімнастики, різьблення по дереву і гри на музичних інструментах".

"В нас у кожному селі працює клуб. Маємо хороший бюджет, бо помагає місцеве сільськогосподарське підприємство. І велика компанія видобуває газ на нашій території", - пояснює наостанок голова Олександр Тищицький. Його автівка зривається з місця - поспішає до Миргорода у справах.

На околиці трактор косить люцерну. Закінчивши, завертає до крайнього на вулиці подвір'я. З кабіни вистрибує 38-річний Микола Козоріз.

"Держим трактор тільки для себе. Бо солярка й обслуговування дуже дорогі. Як працювати на закази, треба ставити високу ціну. Але так ніхто не найматиме. Того роблю на своїх огородах та одному паї. Цьогоріч кукурузу посіяв. Ще не знаю, що зберемо.

Днями устроївся трактористом в аграрну фірму. Платять мінімалку, а місце знайти непросто. Із сучасною технікою кількість робітників сократили в 3-4 рази", - розвертається до трактора. Зливає масло з трансмісії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Молодь тікає до міста. Але вільного будинку в селі нема"

Йому назустріч виходить дружина Ніна, 36 років. Чоловік дає їй грушу. Козорізи виховують 5 дітей віком від 3 до 16 років.

"Старша Карина учиться в Полтаві на фельдшера-акушера. За рік треба віддати 11 тисяч і ще 7 - за общєжитіє. Держим десяток свиней, три корови і теля. Молоко беруть за безцінь - 4 гривні за літр. Має бути хоча б 7. Недавно їздили з іншими селянами на акцію протесту до Гадяча. Щоб привернути увагу людей, безкоштовно роздавали молоко. Але це не дало результату", - жінка спирається ліктем на дерев'яний паркан.

За 10 років у Савинцях приватне поголів'я корів зменшилось у 4 рази. Біля деяких дворів споруджені невеликі комори з металопрофілю. Схожі на вбиральні, насправді - це пункти прийому молока. Їх звели на вимогу ветслужби, щоб товар не стояв на відкритому повітрі.

"На селянах заробляють перекупи. М'ясо забирають по 45 гривень, у городі продають від 100 за кіло. Ми ж остаємся ні з чим. Ще года три назад даже на море змогли вирватися. А тепер на школу нереально скупитися. Як гляну в телевізор на морди політиків, шкодую, що Савченко вловили і вона не зробила їм нічого. Одні брехуни".

 

До Ніни Козоріз підбігає старша донька у коротких шортах. Проситься з меншими на річку. Мати дозволяє.

"У Великих Сорочинцях зробили гідроелектростанцію. Вода піднялась і затопила хороші пляжі. Але діти все одно плавають. Це лучше, ніж в інтернеті сидіти. Працювати по хазяйству дуже їх не заставляю, бо важко, ще наробляться. Із чоловіком всі сили готові віддати, щоб діти в городі устроїлись. Бо в селі їм хана".

У бік магазину котить дитячий візок чорнява Олена Васильєва, 39 років. На голові - капелюх.

"Ми із Києва. Приїжджаємо на літо до бабусі. Моїм старшим дітям не хватає тільки якісного вай-фаю, а менших усе влаштовує. Видно, що у селі щось робиться. То дорогу, то будівлю відремонтують. Але не дивуюся, що молодь тікає. Для них мало роботи і перспектив", - ловить хустку малюка, яку той намагається викинути з візка. Старшу доньку відправляє в магазин по морозиво.

Метрів за 200 від сільради вулиця, де чимало будинків купили під дачі люди з Києва та Харкова. Більшість хат однакові — невеликі, без сучасних фасадів.

 

На стук у ворота виходить місцева Галина Кіс. У вухах — сережки із камінцями. Зупиняється у вузькій хвіртці. На руках тримає внука Богдана. Старша внучка Віталіна вистрибує вперед. На питання намагається відповісти швидше за бабу.

"Малі приїхали на канікули, а покупатися нема де. У річку щось скидають, у людей потом сверблячка і хвороби. Вмєсто пляжу пасемо десятьох курей. На більше хазяйства нема здоров'я ні в мене, ні в діда. Виживаємо на дві пенсії, економим. Ще й котел поламався. Ремонтіровать нема за що. Зимою в якійсь із комнат поставим буржуйку і будем кидати дрова", - каже жінка.

По сусідній вулиці пробігає 64-річний Анатолій. Говорить на ходу.

"Сьогодні ж футбол. Біжу забрати товариша. На життя не жалуюсь, скучати ніколи — держу 2 корови, маю 9 паїв, з голоду не умру. Главне, що діти й онуки радують", - останні слова викрикує здалеку. Завертає до магазину і вискакує вже із пляшкою пива.

О 17:00 вулиці Савинців порожніють. Зрідка проїжджають мотоцикли у бік стадіону. Починається футбольний матч.

На лавах — до 200 уболівальників. Деякі стоять окремо в тіні дерева. Біля них припарковані дорогі японські позашляховики. Стежать за грою і дають настанови футболістам. Періодично сваряться із суддями.

 

У третьому ряду лузає насіння 50-річна Любов Носенко.

"Не пропускаю ігри "Олімпії", футбол люблю. Так само й сини — один он сидить на тому боці поля. Переживаю, щоб їх не забрали в АТО. Аби бистріше закончилась ця колотнеча — відгородити той Донбас, щоб наші діти не гинули. А в селі можна жити. І роботу найти, й простеньку медичну допомогу отримати.

Ті давнішні зйомки вряд лі якось вплинули на нас. Туристи не приїздять. Хіба спогади хороші у пенсіонерів лишилися".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У Росії нам шалено заздрять" - як розвиваються сонячні електростанції на Полтавщині

"Олімпія" забиває гол. Трибуни зриваються, хтось дує в гучну дудку. Глядачі коментують гру і кричать після гострих спортивних моментів. У другому таймі місцеві футболісти з рахунком 3:1 переграють полтавський клуб. Савинчани виглядають щасливими. Невеликими компаніями розходяться по хатах.

Фото: Денис СКРИЛЬ

×