12 вересня справили п'ять років із дня загибелі майора Олександра Багнюка з Іллінців. 2014-го у нього поцілив снайпер бойовиків біля Петрівська на Донеччині. Офіцерові було 37 років.
— Коли Олександрові було три роки, ми переїхали до Іллінців із Шепетівки на Хмельниччині, — згадує мати загиблого 63-річна Валентина Багнюк. — Жили на вулиці Горького, яка сьогодні названа іменем сина.
Часто їздили на батьківщину велосипедами — 16 кілометрів від Іллінців. Найбільше Саша полюбляв поїздки до діда Григорія в Гордіївку (Липовецький район Вінницької області. — Газета). Коли ми туди приїжджали, то завжди допомагав. Роботи не боявся. Часто разом із дідом ходив на риболовлю.
Валентина Григорівна запрошує до квартири. Живе там із чоловіком Олександром Михайловичем. На стіні — картина із зображенням покійного сина, поруч висить фотографія, де він у військовій формі.
— Серед улюблених іграшок сина були танки. Змалку Саша полюбляв техніку, — продовжує Валентина Григорівна. — Скоріше за все, це і вплинуло на вибір професії. Після закінчення ним дев'яти класів запитала: "Ким хочеш бути?" Відповів, що військовим. Після школи навчався у Харківському вищому танковому командному училищі. З 1998 року потрапив у 72-гу механізовану бригаду, яка розташовується в Білій Церкві.
Олександр Багнюк пішов на фронт 3 березня 2014 року.
— На його день народження, 17 березня, ми планували з чоловіком поїхати до сина та його сім'ї. Невістка Лідія зателефонувала й повідомила, що Саша на Донбасі. Вже й не їхали, — веде далі жінка. — Спочатку не знали, де він знаходиться. Переживали. В одній із розмов Саша сказав: "Мамо, я там, де ми були на морі по путівці". Тільки тоді зрозуміли, що він у Маріуполі. Допомогти в перші місяці війни нічим не могли. Перекидали їх із місця на місце. Був в Червонопартизанську, під Волновахою. Брав участь у боях біля Сніжного, коли утримували Савур-могилу.
Телефонував двічі на день — вранці та ввечері. Розмови були дуже короткі. Заспокоював нас із чоловіком. День, коли його не стало, був занадто важким. Уранці 12 вересня від Саші не було дзвінка. На душі стало важко. Зідзвонювалися з його дружиною. Із двома дітьми вона жила у військовому гуртожитку на території 72-ї бригади у Білій Церкві. Близько п'ятої вечора повідомила сумну новину.
Із чоловіком поїхали в Білу Церкву. У взводі були два військових із прізвищем Багнюк. Прийшли два його друга. Один із них перепровіряв інформацію доти, доки ми не отримали офіційного підтвердження про загибель.
Тіло офіцера забирали з Бердянська Запорізької області, додають батьки.
— Волокіти було багато, — згадує Олександр Михайлович. — Ніхто не хотів брати відповідальність, щоб остаточно передати тіло сина. Аргументували відсутністю повноважень. Завдяки підтримці військових і працівників Служби безпеки ситуацію вдалося владнати. Назад їхали польовими дорогами.
— За весь час Олександр приїжджав з фронту двічі, — продовжує Валентина Багнюк. — Перший раз перебував удома п'ять днів у липні, вдруге — за тиждень до загибелі.
Перші місяці після смерті сина були дуже важкими. Життя стало пустим. Війна вирвала із серця рідну кровинку. Якби не робота, не знаю, як пережила би смерть Олександра. Втрата сина — наш біль із чоловіком, родини, онуків. Кожну суботу або неділю їздимо до могили.
За п'ять років мало що змінилося. Єдина радість — онуки, які часто навідуються. Чоловік влаштувався на роботу в комунальне підприємство "Добробут". Потрібно жити далі й підтримувати дітей сина та доньки. Часто приходять волонтери — Іван Ребар та Микола Стельмащук. Цікавляться, чи не потрібна допомога.
Олександр Багнюк був заступником командира 3-го механізованого батальйону з озброєння 72-ї окремої механізованої бригади. Посмертно отримав звання підполковника, орден Богдана Хмельницького III ступеня. Є почесним громадянином Білої Церкви.
Похований на Центральному кладовищі Іллінців. На будівлі навчально-виховного комплексу місцевої гімназії встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Олександра.
В Олександра Багнюка залишилися син — 19-річний Назар — та донька Софія, 13 років.
3 
Коментарі