— Їду трасою — люди роти роззявляють. Особєнно, коли поряд зі мною крутить педалі красивенька пасажирка. Хоч не "Мерседес", а подругам на ньому кататися подобається, — говорить 83-річний Віталій Леміжанський із села Супрунівка, за 11 км від Полтави. Майструє веломобілі — велосипеди на трьох чи чотирьох колесах.
Віталій Леміжанський живе у двоповерховому будинку з родиною сина 53-річного Павла. Зустрічає у воротях. Вимощеною доріжкою веде до обплетеної виноградом альтанки. Поруч — майстерня з червоної цегли. Біля неї стоять два двомісні чотириколісні веломобілі, далі на газоні — одномісний на трьох колесах.
— Мій перший чотириколісний велосипед був дерев'яний. Без приводу. Котився тільки згори. Змайстрував його у 10 років, — сідаємо за стіл в альтанці. — Я родом із Дунаєвців на Хмельниччині. Батько загинув 1945-го в Угорщині. Але в окупацію був дома. Казала мама, якби повернувся живий, його б свої розстріляли. Обоє були вчителями, жили при школі. Там збиралася "Просвіта" (українська громадська організація культурно-освітянського спрямування. — Газета). Німці її не забороняли. Після війни вся та інтелігенція пропала. Маму ще довго викликали в органи. Тоді дід купив нам дім у Кам'янці-Подільському з жилим підвалом. Там облаштували мені майстерню — стругав дерево потихеньку. Жили бідно. Шахмати купить не міг. Робив із дерев'яних котушок від ниток.
Відганяє собак Лобзика й Лізку.
— У тому підвалі і зробив дерев'яний веломобіль, — сміється. — З тих пір у мене завжди були свої майстерні. Столярую, слюсарюю. Є токарні станки і по дереву, й по металу. Облаштував кузню. Веломобілі — моя віддушина. Робота біля техніки є завжди: резина за сезон стирається, щось треба змазать, переробить, колесо поклеїть. Оцей "грузовик" — для дачі, — показує на чотириколісний велосипед із навісом. — Він надьожний. Може везти мішок сахару, муки, картоплі. Колись витримав 100 кілограмів металолому. Другий — капризний. Зате амортизація хороша. Їдучи, не відчуваєш дороги.
Віталій Петрович виносить із хати саморобні стінгазети. На них наклеєні фотографії його веломобілів.
— Триколісний — найстаріший і міцний, — підходить до велосипеду з червоним сидінням. — Колись син поїхав ним по арматуру. Причепив тачку. Довго не було. Однак привіз довжелезну арматуру — по асфальту черкала. Цей велік я проектував чотири роки. Читав книжки, журнали, шукав фотографії. Назбиралася величезна папка. У журналі "Наука и жизнь" прочитав замітку про винахідника з Полтави Володимира Мазурчака. Відшукав його. З тих пір допомагав мені багато.
Майстер виводить чотириколісний веломобіль за ворота. Перевдягнувся у білі шорти й картату сорочку. За кермо сідає з онучкою, 12-річною Мариною.
— Наш дєдушка — чєловєк-празднік. Не униває, — виходить на узбіччя 33-річна невістка Юлія. — Таблєток не п'є. Як прихворіє — заварюю йому багато чаїв. Вилежиться тиждень — і як огурчик. Красивий. Завжди в білих брюках, з галстуком.
Чотириколісна машина набирає швидкість. Автівки поступаються дорогою. На бамбуковому флагштоку майорить синьо-жовтий прапорець. За чверть години продовжуємо розмову.
— 2001 року проїхав на ньому 1200 кілометрів. Раніше мав лічильник і все записував у бортовий журнал: пробіг, ремонти. На своїх веломобілях проїхав більше 10 тисяч кілометрів, — спирається на кермо. — Коли з'являвся на дорозі під час Революції гідності — усі машини трубили. На дачу в Кобищани обично їду "грузовиком". Дорога займає годину-півтори. Завертаю на базар, у магазини, інколи — на кладовище. Раніше пристібав ланцюгом за колесо — щоб не вкрали. Але таку машину ще зумій поцупить. Хто малий — до педалі не достане. Зараз катаюся щотижня. І взимку, як нема снігу та льоду.
— Секрет довголіття — в улюбленій справі. Серце не болить. Із 16 років помірно п'ю і вино, й горілку. Воно не мішає. Веломобіль дає силу ногам, спині, — каже наостанок.
Віталій Леміжанський до пенсії 40 років пропрацював геологом. Дружина Алла, теж геолог, померла 10 років тому. Син Павло виготовляє меблі на замовлення.
Має колекцію фотоапаратів
Віталій Леміжанський має колекцію з двох десятків фотоапаратів. Найстаріший — радянський "Фотокор" 1935 року. Найдорожчий — "Салют". На початку 1960-х віддав за нього чотири зарплати — близько 500 рублів. На ці гроші в той час можна було купити чеську меблеву стінку у вітальню.
— Колекцію тримаю вдома під склом, — каже Віталій Петрович. — Недавно купив сучасний цифровий фотоапарат. Тільки вчуся робити ним знімки.
3 
Коментарі