— У повітрі стояла абсолютна тиша, навіть птахів не було чутно. Села здавалися мертвими. Бо всіх жителів евакуювали. А хто не захотів покидати свій дім, ховалися, — розповідає 57-річний Леонід Брюховецький із міста Карлівка на Полтавщині, ліквідатор аварії на Чорнобильській атомній електростанції.
— Народився я в Чутівському районі Полтавської області, в селі Скороходове, що тоді називалося Артемівка. 1986-го мені було 25 років, я мешкав у Карлівці. Працював на машинобудівному заводі інженером-конструктором, — згадує Леонід Анатолійович. — Про аварію дізнався з телевізора. Щоправда, інформація про неї з'явилася десь через тиждень, на травневі свята.
Чоловік був офіцером запасу. У Чорнобиль його відправив військкомат.
— Я навчався в Київському технологічному інституті харчової промисловості. Потім відслужив півтора року в армії, а після неї закінчив офіцерські курси. Був лейтенантом запасу. В серпні 1986-го мене викликали до військкомату. Повідомили, що збираються послати на ліквідацію аварії, — розповідає.
Крім Леоніда Брюховецького, з Карлівки мобілізували 12 чоловік. До Прип'яті доїхали 10.
— Комуністична партія вирішила, що ці двоє потрібніші на місці. Один був учителем, другий — якимось партійним функціонером. Решта ж виїхала до Білої Церкви. Там нам видали військову форму й повезли до Чорнобиля, — каже чоловік. — Розмістили за 18 кілометрів від Прип'яті, поблизу села Оране. Жили у військових наметах, по 10 чоловік в одному. Всього в таборі розмістили майже 1000 людей зі всієї України.
Брюховецький був командиром взводу.
— Під моїм командуванням було 30 солдатів. У розпорядженні мав вантажівку. Щоранку шикувалися, сідали в авто та їхали працювати. Я мав дозиметр, мусив вимірювати радіацію. Знаючи ці дані, визначав, скільки часу можемо працювати. Також вираховував, скільки кожен боєць підхопив радіації. Максимально дозволеним рівнем опромінення було 25 рентгенів. Коли хтось отримував таку дозу, його мали замінити. Крайню кількість радіації можна було набрати за місяць.
— Загальний рівень був високий. Під Ораним, де розміщався наш табір, зафіксував 5 мілірентгенів. На даху реактора — майже 400 мілірентгенів. Природній рівень випромінення — 18–20. Були місця, де дозиметр просто зашкалював.
Леонід Брюховецький із бійцями працював на даху реактора.
— Там ми були декілька днів. Я піднімався перший, заміряв рівень радіації та відправляв людей у спеціальних захисних костюмах розчищати завали. Костюми важили майже 30 кілограмів. Доки піднімешся на дах — три поти зійде. Після роботи на реакторі мав дивне відчуття — нібито все тіло тремтіло, — каже. — Більше на даху нам працювати не дозволили, відправляли на інші роботи. Наприклад, закопували в землю забруднену радіацією техніку. Робили спеціальні котловани й розчищали дорогу до них.
Із місцевими жителями Брюховецький не спілкувався. На той час більшість людей евакуювали. Порожні будинки ніхто не чіпав. Населеними пунктами пересувалися патрулі міліції та армії.
У зоні відчуження Леонід Анатолійович пробув із 12 серпня по 9 вересня. Зараз мешкає в Карлівці. Говорить, що спілкується з іншими місцевими ліквідаторами.
— Двоє живуть на моїй вулиці. Іноді збираємося побалакати всім товариством, — говорить. — Мені 57 років, з'являються проблеми зі здоров'ям. Із впливом радіації я їх не пов'язую. Держава про нас з кожним роком все більше забуває. І люди теж. 24 квітня хіба зберуться на мітинг, привітають та й усе.
3 
Коментарі