— Радість полювання полягає не в тому, аби добути дичину. А щоб провести її поглядом і подарувати життя. Отримать від цього задоволення. Такий девіз нашої організації. Я останні два роки вже не полюю. Хіба на качку, — розповідає 62-річний Григорій Рябокінь, голова Абазівської первинної мисливської організації №12, що об'єднує 36 членів.
У конкурсі серед подібних колективів абазівських мисливців кілька разів визнавали найкращими в районі та області, одними з кращих в Україні. Премії за ці перемоги витрачали на потреби бійців батальйону "Полтава".
Кремезний Григорій Костянтинович із виразними чорними бровами одягнутий у військовий однострій. Полює із 1977-го, очолив колектив 20 років тому.
У заплавах річки Полузір'я водяться зайці, лисиці, видри, бобри, єнотовидні собаки. Чотири роки тому мисливці завезли півсотні фазанів. У пошуках ситніших територій вони розбрелися далеко за межі абазівських угідь і Полтавського району. Косулі зустрічаються рідко, бо нема де сховатися на відкритій місцевості. Навколо рілля, луки, болото. Зростає популяція зайців. Про них тут дбають і полюють обмежено.
— Днями застрелив одного. Очима, — жартує Григорій Костянтинович. — Стою коло магазину на трасі в Абазівці. Заправник гукає: "Ви з ружжом? Так стріляйте!" Прямо із заправки вилітає заєць. Рвонув спочатку на мене, потім повернув на трасу. Водії гальмують, пропускають. Промчав через усі смуги, перестрибнув огорожу та й подався в людські городи. І рушниця в мене була, і собака в машині. Так у селі ж стріляти не можна.
Мисливська база розташована в сусідніх Карпусях. Дістаємося на зеленому "Запорожці" Григорія Рябоконя. Машина має пробіг 140 тис. км.
— Бережу її, як члена родини. Мама купила 37 років тому. Працювала дояркою в колгоспі, — причиняє двері.
На базі починається і закінчується кожне полювання. 40 соток лук під болотом огороджені по периметру довгими жердинами. На території кілька навісів з очерету та шиферу. Просторий
зелений вагон, розмальований кольоровими пейзажами. Це будинок мисливця. У заростях під дикою грушею великий стіл і довгі лави. Влітку тут гостює шкільний табір праці й відпочинку. Для дітей облаштували волейбольний майданчик. По інший бік — невеликий обеліск із чорного каменю. Біля нього поминають померлих мисливців, родичів,
товаришів. Серед них почесний член колективу полтавський поет Володимир Тарасенко, автор слів мисливського гімну.
За вагоном — сінник. Кілька чоловіків пораються по господарству. Розчищають сніг, рубають дрова, підкидають в буржуйку. На всю бокову стіну металевого приміщення — синьо-жовта карта України.
— Днями заєць навідався прямо на базу. Поїв сіна із тюка та й пішов геть. Траву косимо на луках. Заготовляємо не менш як півтори тонни сіна. Кожен мисливець має відпрацювати за рік три робочих дні. Косять сіно, заготовляють гіллячковий корм, підсолену кропиву.
Взимку рубають лунки. Хто не виконує трудоучасті, не зможе купити сезонну картку в мисливсько-рибальському
товаристві, що в Полтаві на вулиці Новобазарній. Але в нас таких немає. На хутряного звіра сезонна мисливська картка коштує 600 гривень. На пернату
дичину — 500 гривень. На козу й кабана у Полтавському районі не полюють. Браконьєрства на 2 тисячах гектарів абазівських мисливських угідь не буває. Міськрайонна організація товариства мисливців
і рибалок щороку закуповує двомісячних диких каченят в інкубаторі у Харківській області. Нам дістається по півсотні. Випускаємо на Івашківському плесі. Там є дерев'яна площадка на воді. Школярі їх із рук годують. До відкриття полювання вони лише стають на крило. Тому полювати не дозволяємо, доки не підростуть.
Від експонатів усередині вагона розбігаються очі. Тут десятки грамот і сотні світлин. На стендах зберігається історія кількох поколінь абазівських мисливців. Є копія свідоцтва на право полювання 1940 року. На стінах — роги північного оленя, опудало — голова кабарги, шафки для ліків, посуду й продуктів. Є похідна польова пательня півметрового діаметру. Крупи — у невеликій скрині ручної роботи на столі. Документи зберігаються всередині ігрових нардів.
— Перед виходом на полювання о 8-й ранку реєструємося, розподіляємо територію. Тут проводимо змагання зі стендової стрільби. Є метальна машина для викидання тарілок. Змагаємося з рибної ловлі. Я в торік рибалив з онуком Дмитром. Йому 8 років. Стріляти в зайця забороняє. Каже, хто ж тоді гостинці передаватиме?
Люстра під стелею вагона — із дерев'яного колеса, обтягнутого світлодіодною стрічкою. Колесо раніше було частиною дерев'яної гармати. У 1990-ті вона гепала порохом на честь відкриття кожного мисливського сезону. Всередині дерев'яного дула був умонтований шматок бурової труби.
На вікні блищить велика снарядна гільза з дарчим надписом від 26-ї бригади арт-
розвідки. Із 2014 року в цьому вагончику періодично зупинялися на нічліг українські бійці по дорозі на Донбас чи звідти.
— З батальйоном Кульчицького наша дружба почалася випадково. Я тоді завіду-
вав автопарком у товаристві "Коновалівське-Агро". Водії розповіли на наряді, що на трасі стоїть УАЗ, переобладнаний на броньовик. Командир роти з водієм усю ніч їхали без гальм, поснули всередині. Ми їх забрали й відремонтували машину в гаражі. Відтоді бійці знають, що в Абазівці можна перепочити. На цій базі для них ми варили суп, кашу, працювала електростанція, щоб зарядити телефони. За цими столами, у вагончику чи під грушею, їх пригощали. Тут і ночували, або ж мисливці розбирали хлопців по хатах. 2015 року від них я отримав першу в житті нагороду — медаль "За безкорисливе служіння Батьківщині". Якось ремонтували двигун автомобіля аеромобільної розвідки. У військових форма без розпізнавальних знаків. Позакачували рукави й разом впоралися за два дні. Один з них виявився командиром частини. Зізнався, що вперше перебрав увесь двигун власними руками. Оцю форму він мені й подарував. Я благословляв усіх, хто бував на цій базі. Чоловік 40. Поранення ставалися, але жоден із "наших" не загинув.
На сковороді шкварчить сало. Допікається картопля. Буржуйка обкладена цеглою, для безпеки — під стелю обшита сіткою. Гарячий дух поступово обігріває довгі лави уздовж дерев'яного столу під рожевою клейонкою. У кутку — біло-зелений прапор. Під ним у колектив приймають поповнення.
— Жаль, молодь зараз природою не цікавиться. Приймаємо мисливців із Полтави, які не мають бази. Під болотом є двотонний пень. Біля нього посвячуємо в мисливці. Даємо в руки сокиру. Екзаменуємо. 6 серпня на відкритті полювання на качку приймали Андрія Лоїка. Іспит майже склав. Не відповів тільки, під яким кущем спить заєць, коли дощ іде, — сміється Рябокінь.
Мисливці заходять погрітися. Всідаються до сковорідки із салом. 67-річний Василь Діденко, заступник голови, живе неподалік, наглядає за базою. Полює з початку 1980-х. На відео в телефоні є репортаж про впольованого крупного зайця. За влучний постріл того дня отримав звання "зайцебой". Віталію Туряниці 49 років. Він кандидат у мисливці, допомагає розносити сіно, відкидати сніг. 69-річний Віктор Кушнір у місті має квартиру, але живе у батьківській хаті в Карпусях.
— Уже старий, на охоту більше не ходжу, але без мисливських клопотів не можу. Для мене главне — зібратися, попрацювати, побалакать. Якщо всі когось убивать будуть, дітям та онукам нічого не останеться, — говорить Кушнір.
Із Григорієм Костянтиновичем спускаємося до ставка. Його в очеретах викопали екскаватором. Узимку не промерзає. До промоїни веде в снігу глибокий слід. Це бобер перевіряв ополонку. Мешкає поряд, під занесеною снігом високою купою хмизу.
— Колись я полював і на вепра. Були постріли вдалі, були й не дуже. Але в цьому році, скажу чесно, — зізнається на прощання Григорій Костянтинович, — великого урону природі ніхто з наших мисливців не зробив. Тільки користь.
"Якби не природа, я б, може, й не вижив"
— Якби не оця природа, може, я б і не вижив два роки тому, — каже Григорій Рябокінь. — Переніс інсульт. Бо ж усе життя на керівній роботі. Завідував автопарком, був головним інженером. Пропрацював в одному господарстві 42 роки. Після тієї біди виходив на вулицю і думав, як би до болота дійти. Щоразу робив більше й більше кроків. Так і став на ноги. Тоді мені допомогли і районна рада, і агрофірма "Дукла", і мисливці. Зараз на пенсії, працюю охоронником. Сутки відробив, троє вдома. Можна родині більше уваги приділяти, планувати щось своє.
Із дружиною 62-річною Олександрою Олексіївною виховали двох дітей. Синові Володимиру 41 рік, доньці Тетяні — 32. Мають 8-річного внука Дмитра.
3 
Коментарі