— Україна! Україна! Ви перемогли! — чую у слухавку.
Це мені на мобільний телефонують друзі з Білорусі.
— Дякую, — ледь вичавлюю із себе. І свідомо обриваю зв'язок.
22 лютого 2014 року. Я — на Майдані Незалежності. Тут прощаються із загиблими у протистоянні з режимом Януковича. З очей — сльози. Тому розмовляти не можу.
Не можу навіть запам'ятати прізвищ. Чую тільки, що один із героїв просто марив подорожжю на море, але так і не зміг реалізувати мрію за свого життя.
Поруч — друг, який приїхав зі Львова. Він був у останні години протистояння на Майдані. Узяв квиток і приїхав до столиці.
— Не зміг би дивитися в очі дружині, якби не зробив цього, — розповідає. — Та й на себе у дзеркало — вважав би себе боягузом.
Кілька днів приходжу до тями. Працювати — вести рубрику "Спорт" — важко. Порожніми очима дивлюся матч улюбленого "Мілана", не можу читати спортивні новини. Лише за місяць трохи призвичаююся до спомину, що в центрі Києва розстрілювали людей.
Зараз інколи стукає в мозок зрадницьке: може, даремно був Майдан — стільки смертей, які й далі стаються на російсько-українській війні. Жену такі думки.
Бо ми стали іншими. Завдяки Майдану.
2 
Коментарі