П ривіт, кумо! Я вже місяць посилено вчу іспанську мову по суботах. Записалася на курси в Інститут Сервантеса. У групі з дюжина студентів: турок із Кіпру, італієць із Сицилії, француженка, чешка, іранка, що виросла в Новій Зеландії, двоє індонезійців, українка, що виросла в Чехії, і я. Викладає іспанка.
Коли я ходила на курси французької, там також був повний інтернаціонал. Єдиний, хто назвався англійцем, мав шкіру кольору вугілля. Таке враження, що в місті Лондон класичних англійців просто не існує. Ну й не треба. Місто, здається, прекрасно обходиться й без них. Ми, лондонці, поліглоти й космополіти, люди сучасного світу, нам усе одно, у кого який паспорт. Треба англійців — то послухаємо на Різдво промову королеви Єлизавети Другої. Правда, вона за походженням німкеня із Саксо-Кобург-Готів. Але сидить на троні — хай уже вважається щирою англійкою.
Але я не про неї. Минулого разу нам задали написати рецепт національної кухні по-іспанськи. Я почала шукати слово "український". В англо-іспанському словнику цього слова не було. Слова "Україна" — також. Уганда є, Уругвай є, навіть планета Уран є. А України немає. Як це так?
Уганда є, Уругвай — є, а України — немає
Словник, як виявилося, був укладений 1982 року. Тоді народилася моя сестра, ще не помер Брежнєв, а України не було на карті. І нікому цього не поясниш.
У Лондоні живуть сотні народностей. Але мало хто з моїх сусідів, поліглотів і космополітів, зрозумів би, як це — виростати в анонімному краю, відомому на Заході як Russia. Як воно — малювати руками в повітрі Польщу і тикати кудись праворуч, коли пояснюєш, звідки ти родом.
Якби не Майдан, я б це робила й досі. А так просто перекладаю на іспанську рецепт українського борщу.
3 
1
Коментарі
14