Привіт, кумо! До нас у гості прилетіла мама: весела, трохи збуджена від подорожі, з гостинцями. Я зустріла її в аеропорту.
Її рум"янець і молодий сміх нагадали мені маму багато років тому, коли вони з батьком — і я — так само захоплено вирушали в подорож на Кавказ, на турбазу Дзінага. Про ту турбазу потім говорилося роками.
Я, п"ятирічна, бігала по турбазі в самих трусах із олімпійськими кільцями (діло було після Олімпіади в Москві), за що мене всі називали "олімпійська попа". А також збирала суниці з однолітком, білорусом Сашею. З ним ми збиралися одружитися, коли виростемо.
У батьків були друзі — сімейна пара з Москви, яка потім адресувала нам листи по-скандинавськи: до "Піркаллоо". Тато також з"їздив у рідне село своєї матері, яка походила з українських переселенців на Кавказ. Приїхав і сказав:
— Я — Пиркало.
— То й що? — сказали йому в селі. — Ми тут усі Пиркало.
Батьки нагребли повну торбу ліків
Батьки, молоді лікарі, нагребли повну торбу ліків — від усього, що тільки можна уявити. Адже в гори їхали. Перед від"їздом запропонували їх місцевому мешканцеві-осетину. Той узяв торбу і всівся занотовувати, що від чого.
— Аспірин — від температури, — диктувала мама. — Цитрамон — від голови.
Дійшли до преднізолону. Як пояснити горянину, який і тролейбуса не бачив, про гормональний препарат, який застосовується при кризових станах — таких, як сильна алергія чи бронхіальна астма, — коли інші ліки вже не допомагають? Мама подумала і сказала:
— Ну, это — на худой конец.
Горянин послинив олівець і почав писати:
— На... ху-дой... ка-нец...
Тут уже задумався батько. Подумав-подумав і сказав:
— Ні, все-таки худой конєц преднізолоном не врятуєш.
1 
1
Коментарі
7