Привіт, кумо! Пам"ятаєш, я завжди тебе підколювала за твої дивани, перший із яких ти купила ще в студентському гуртожитку? Мені здавалося, що людина, яка володіє диваном, а тим більше двома, втрачає свободу. Ти маєш ілюзію, що керуєш ними, а насправді вони управляють тобою.

Диван потребує місця: йому треба зняти квартиру, на нього треба купити накидку, під нього — килим, напроти нього поставити телевізор. Так і виходить, що він чималою мірою визначає твоє життя.

В юності я поклала за правило не володіти нічим більшим за валізу і обирати будь-які шляхи, що їх пропонує життя, не озираючись на попередньо здобуті вантажі. Роками ця стратегія спрацьовувала, і в результаті я опинилася аж у Лондоні. При цьому попутно втратила ті невеликі пожитки, що мала, і збагнула, що свобода — це часто тільки слово, яким прикривається самотність.

Мені уже тридцять, а за душею навіть дивана немає

У двадцять років у дурній голові ще лишаються сліди від Ніцше. І віриться у те, що ти — Супермен, якому незабаром доведеться боротися за щось велике і світле. Диван у ці очікування ніяк не вписується. Але коли тобі несподівано виповнюється тридцять, якимось незбагненним чином точка зору міняється. Ти озираєшся назад і охаєш: от блін, мені уже тридцять, а за душею навіть дивана немає! Усі люди як люди, з диваном, а я? Де мій диван? Де моя хата? Де мій спальний гарнітур, де мої стоптані капці і халат? Скільки можна бомжувати?

Тож я пішла й купила собі диван. Величезний, на півхати, модного верблюжого кольору. Хай в"їжджає до моєї вітальні. Хай навіть спробує покерувати моїм життям. Ще подивимося, хто кого.

×