Байден відкрив новий фронт. РФ лишається без підтримки - стаття Олександра Краєва

Глобальне протистояння набирає обертів. Війна Росії проти України, міжнародний санкційний режим, зростання сили Китаю та питання Тайваню - це все, незалежно від географічних меж, надзвичайно пов'язано. І президент США намагався розв'язувати ці питання паралельно.

Війна Росії проти України вже давно сприймається в США швидше як частина глобального протистояння, а не конфлікт регіонального значення. Хоч як би Москва не намагалася подати його як лише "необхідну самооборону" чи будь-що інше з їхнього арсеналу брехні, Вашингтон вбачає в цій війні частину глобальної боротьби вільного демократичного світу проти диктатури та автократій. По суті, якщо вже бажаєте прагматики, це частина нового біполярного протистояння США та КНР - актори змінилися, точніше, один з них, але суть протистояння залишилася та сама. Це системна й довга боротьба. На жаль, саме такою і бачить світ боротьбу України проти російського імперіалізму.

За час свого невеликого політико-дипломатичного турне саме такі акценти й розставляв президент США. Об'єднання демократій, захист союзників і підтримання економік в нову складну постпандемічну епоху. Все схиляє до того, що це турне було не лише темою для загального дайджесту новин попереднього місяця - це в чомусь була епохальна віха.

Захист Тайваню: нова глава складної історії

Відносини США й Тайваню являли собою напрочуд цікавий кейс невизначеності. Відповідно, так і називалася ця концепція Вашингтона - політична невизначеність. Вона має величезне історичне коріння і базувалася на взаємовиключних наративах, які разом утворювали складну до аналізу, але водночас унікальну в ефективності стратегію силового "холодного" протистояння.

З часу завершення громадянської війни в Китаї, яка змусила республіканський уряд рятуватися від комуністів на острові Тайвань, американці підтримували існування острівної республіки всіма доступними методами. "Теорія доміно", яка домінувала в американській зовнішній політиці з кінця 1950-х, закликала не дозволити поширення комунізму хоча б в одній азійській країні. Адже наступні після неї посипляться каскадом. Свого часу, до речі, це призвело до прямого вступу у війну у В'єтнамі.

 

Проте КНР також мав потужних союзників - Радянський Союз, до конфлікту на Даманському тоді ще залишалося багато часу. У цей момент стало зрозуміло, що прямий тиск ще більше посилить ризик ядерної війни - а тоді вже жодні гарантії не допоможуть, паритет на той момент був доволі чіткий. Тому американці підійшли до проблеми креативно. Вашингтон заявив, що визнає політику "одного Китаю" - позицію комуністичного Китаю, яка полягає у невідворотності об'єднання двох Китаїв у межах однієї держави тим чи іншим чином. Або прямим об'єднанням, або за можливості співіснування в межах однієї держави двох систем, як це було з Гонконгом - хоча ми бачимо, що це його не врятувало. У той же момент США максимально однозначно ствердили свою підтримку незалежності Тайваню. Майже з першого року його існування як незалежної республіки підтримували його збройно, а іноді навіть відряджали волонтерів. Максимально розширювали співпрацю. З часом Тайвань став одним з перших основних союзників США поза НАТО.

Контраверсійно? Безумовно. Взаємовиключно? Ще б пак. У цьому й полягає основна перевага цього підходу. Комуністи так і не змогли вирішити всі дилеми, пов'язані з такою позицією США. Чи будуть американці вступатися за Тайвань мілітарно у випадку агресії? Чи підтримують вони інкорпорацію Тайваню за прикладом Гонконгу? Як взагалі будуватимуть свою політику з обома Китаями? Ось таким чином США залишилися єдиною країною, якій "дозволено" мати офіційні відносини й з КНР, і з Тайванем.

Поїздка Джозефа Байдена стала епохальною саме тому, що під час однієї з пресконференцій президент США офіційно завершив політику стратегічної невизначеності. Відповідаючи на питання журналістки, він твердо заявив, що у випадку агресії Народної Визвольної Армії КНР Сполучені Штати збройно захищатимуть Тайвань. Хоча Білий дім постфактум виправив заяву президента, заявивши про незмінність політики й переважно про надання зброї. Проте ця обмовка не була просто обмовкою.

 

Союз демократій проти Пекіна

Другим потужним сигналом, який Байден надіслав Китаю, стало проголошення створення Індо-Тихоокеанської Рамкової організації. По суті, нова структура буде чимось середнім між повноцінним економічним союзом і договором про взаєморозуміння. В декларації зазначається, що країни підписанти - зараз це США, Японія, Південна Корея та Індія - встановлюють у відносинах між собою послаблення у сфері міжнародної торгівлі й зобов'язуються надалі напрацьовувати кращі механізми економічної співпраці. Цей новий союз багато в чому намагається повторити успіх схожого Транстихоокеанського економічного союзу, який свого часу просував президент Барак Обама. Також чимось він щонайменше в контексті ідейності та наративу відлунює до "Союзу демократій". Він мав об'єднати країни демократичного, хоча б якоюсь мірою, урядування, які кільцем знаходяться географічно навколо Китаю та занепокоєні його зростанням.

І хоча на словах все звучить гарно, проте інструментально ще є, над чим працювати. По-перше, новий договір не передбачає взаємного зняття митних та немитних обмежень на торгівлю. Це для економіко-торговельного союзу вкрай важливо. По-друге, його установча декларація є просто хрестоматійним прикладом "декларації" як типу документа - все красиво, але надто загально. Брак конкретики вже зараз змусила багатьох пристати до табору критиків президента Байдена за цю ініціативу. По-третє, доволі обмежена кількість учасників - поки що це максимум витягує на рівень квадриги, яка вже є.

Тоді чому Байден взагалі вийшов з такою ініціативою? Бо і тут Пекін намагався його обігнати. Прямо перед візитом президента США Пекін розіслав десятку країн Тихоокеанського регіону, переважно невеликим острівним державам, пропозицію укласти регіональний альянс безпеки. І, на диво, перша країна зголосилася майже одразу - нею стали Соломонові Острови. І хоча інші реципієнти пропозиції на чолі з Мікронезією відкинули пропозицію, це неабияк схвилювало Білий дім. Очевидно, Китай намагається утворити контральянси в регіоні, щоб протистояти союзникам США та обмежити їм поле для маневру. Тому цей крок явно був реактивним і доволі вчасним.

 

До чого тут Україна?

Здавалося б, азійській і трансатлантичні інтереси Сполучених Штатів - це два зовсім різні театри геополітичного протистояння. Проте це суттєво образить насправді глобальний підхід Вашингтона до цієї новітньої ітерації Холодної війни. Річ у тім, що вже зараз американські високопосадовці відкрито називають війну РФ проти України "глобальним протистоянням демократії тиску з боку автократів". Вгадайте, кого ж Стратегія національної безпеки США називає головним і найнебезпечнішим автократичним режимом у світі? Звісно ж Пекін, поруч з яким завжди ошивається Москва. Тому в уяві західних теоретиків і політиків наша боротьба - це більше за регіональне чи навіть міжнародне питання. Це конфлікт ідеологій, принципів і систем.

Очевидно також і інше - Росія розраховувала на Китай у цьому протистоянні. Вона чекала на підтримання економіки, обходу санкцій і постачання ресурсів і товарів подвійного призначення. Москва бажала активнішої політичної позиції та засудження, як вона це називала, "агресії НАТО проти її кордонів". Але цього всього не сталося - принаймні в тому обсязі, як на це розраховували в Кремлі. Китай вже набагато більше хвилює питання протистояння з Вашингтоном і встановлення нового паритету сил - насамперед у Тихому океані та в Азії. Не забуваємо постковідне економічне відновлення і хоча б той факт, що КНР досі ковід до кінця не подолала. Тому підтримання Росії зводиться до простої аксіоми - їй не варто дати померти, але й посилювати її ми теж не будемо. Зрештою, коли Китай перестав вести переговори з росіянами, американці знову заговорили про скасування частини двосторонніх мит. Як думаєте, що цікавіше буде Піднебесній - підтримання пристаркуватого неврівноваженого диктатора, яке найімовірніше, не окупиться, чи адекватні проєкти на американських ринках з потенціалом великого економічного зростання?

Отже, ми зараз справді перебуваємо на вістрі творення історії. Навколо вирує зародження нової безпекової системи, змінюються цілі покоління роботи дипломатів, аналітиків, військових і політиків. І серед цього наше головне завдання незмінне - перемога. Як я спробував показати в цій статті, саме так це бачать і наші міжнародні друзі. І саме цього бояться наші вороги - а тому це точно має бути втілено.

Олександр КРАЄВ, експерт із зовнішньої політики аналітичного центру "Українська призма", для Gazeta.ua

×