Тікають до людей

Родичка їздила на дачу в селі Сапожине під Полтавою. Приїжджає назад, вся труситься, місця від переляку не знаходить.

— Через дорогу від дачі — ліс, луки й річка. Зайці в нашому садку постійно кору дерев об'їдали. А це заходжу в садок аж бачу, під кущем смородини, щось у землі риється й рохкає, — згадує. — Не будь дура, взяла грудку й туди кинула. Дикий кабан як вискоче, височезний, волохатий, ікла з долоню. Я в крик, а тварюка пробилась крізь дірку в заборі й у ліс. Сусіди розказували, кабани забігали у двори, підривали кущі. Раз, вообщє, перебігли дорогу прямо перед рейсовим автобусом.

Дикі звірі почали забігати в село після того, як землі відійшли під мисливські угіддя.

— Напевно охотніки життя дичині в лісі не дають, от вона й тіка, — зітхає родичка. — А як нам жити з таким сусідством.

За тиждень зустрічаю знайомого мисливця, переповідаю історію.

— Тварини тікають до людей, бо їм нічого їсти, — чухає потилицю. — Скоро дограємося. Он, зайця в лісі вже не знайдеш майже. Дика качка у нас не гніздиться, зразу на Північ летить.

За два дні дзвонить товариш, каже, уночі під Зіньковом збив косулю.

— Так близько вони ще ніколи до села не йшли, — говорить. — Вискочила під колеса, бачу ледь жива. Очиська великі, а в них сльози. Мусив добити, бо бачив, що помирає. Тепер вдвічі уважніше на дорогу став дивитися, щоб удруге такої біди не наробити.

×