У вихідні приїздив до мами у селище Решетилівка. У центрі зустрів давніх подруг. Із ними вісім років тому навчався в одній школі. Відтоді не бачилися. Зайшли на келих пива до одного з генделиків. Подруги почали вихвалятися одна перед одною.
— На днях збудеться моя мрія,— каже радісно Юля. — Знайомі пообіцяли мені собачку — йоркширського тер'єра. Вони їх самі розводять. Тому для мене продадуть за 500 гривень.
— Ну і нащо він тобі нужен? — сміється Яна.
— Це ж по блату. Майже безплатно, — кривиться Юля. — Так вони коштують 10 тисяч гривень. Мріяла про нього вже давно. Бачила такого у Могилевської та Кузьми Скрябіна. Носити його з собою модно та ефектно. Вони дуже вутлі. Тож буду берегти страшенно. Чула, що навіть від грому їхнє серце може розірватися. Та й одягатиму його в спеціальному фірмовому магазині в Полтаві. Одяг там суперовий. За 400 гривень можна забацати прикид. Потім і сама буду шити.
Сиджу і слухаю уважно їхню розмову.
— А я до своєї сестри в Іспанії збираюся, — перебиває Яна. — Зараз оформляю робочу візу. На руках у мене 5 тисяч євро. У сестри є салон краси. Буду манікюршой. Я ж не сиділа ці роки без діла. Кілька дипломів вже отримала. Навіть міжнародний є. А там і заміж за іспанця вискочить недовго.
— А чому тут не подобається? — запитую.
— Юр, шо тут можна робити? — відмахується. — З чоловіком розвелася. Дитину няньчать батьки. Ухажорів тьма. Подарки дорогі дарять. А толку? Хочу реалізуватися сама. Но не тут.
Поговорили та й розійшлись. Я подумки позаздрив дівчатам. Подумав, яке в них життя яскраве та заможне.
Уранці Яна розбудила мене телефонним дзвінком.
— Слухай, ти нє одолжиш до четверга 75 гривнів, бо треба забрати сарафан у швеї, — говорить ніяково. — Як розбагатію, то обязатєльно верну.
2 
1
Коментарі
2