Під Кременчуком в автобус "Дніпродзержинськ — Миргород" сідає жінка років із 70. Охайно вдягнена, але у все старе.
— Напевне бідно живе, — думаю собі.
У лівій руці тримає чимось наповнений мішок із поліетилену. У таких борошно та цукор на базарі продають.
Із кишені дістає 30 грн. Подає шоферу.
— Он йому, — киває той на свого напарника.
Жінка простягає зіжмакані купюри.
— Бабо, ще десятку за багаж.
— Діточки, та який у мене багаж, — відповідає. — Їду в гості до сина. Давно онука не бачила. Скучила вже. Не з пустими ж руками їхати. Раніше то курочку, то яєчок брала. А зараз уже вік не той. Нічого не тримаю. А пенсія маленька. Везу на подарунок куряче пір'я. Два роки збирала. Невістка в мене майстриня. Пошиє напірники. Будуть усім нові подушки.
Шофери переглядаються.
— Плати, бабо, бо криза у світі. Бензин дорогий, амортизація автобуса он як стрибнула, та й шини зараз по 1,5 тищі. На зарплату грошей не вистачає. Скажіть спасибі, що ще їздимо, — каже водій.
Жінка порпається в кишенях. Із лівої витягає шоколадний батончик, подарунок онукові.
Знаходить 8 грн. Простягає шоферові. Той мовчи кладе їх до загальної купи.
Під Вовнянкою в салоні залишаються три пасажири.
Напарник водія стосами розкладає гроші. Починає рахувати.
— Нормально, 824, — каже товаришеві.
2 
1
Коментарі