У Росії мріють, аби українці та поляки ворогували - польський правозахисник 

Відчувається світова криза засобів масової інформації. Медіа стали політизовані. Це показали останні вибори у США. Тепер там більше коментарів, ніж інформації. Факти стали лише додатком. Люди вірять більше соціальним медіа, ніж професійним журналістам.

З іншого боку, в Польщі є свої національні особливості. У 1980-ті за зв'язок із самвидавом давали мінімум три роки в'язниці. За те, що хтось писав у підпільні видання чи поширював їх. Не було ні Facebook, ні інтернету. Проте щотижня тисяча підпільних видань бачила світ. Кожне містечко мало свою маленьку газету. Це був один із засобів опору маніпуляціям. Також усі розуміли, що телебачення каже неправду. Тому під час випуску новин люди виходили на вулиці гуляти з дітьми та собаками.

 

В Польщі, якщо хочеш незалежної інформації, знайдеш її. Є багато джерел. Крім контрольованого урядом громадського телебачення і радіо, маємо місцеву пресу. Є медіа різних політичних напрямків, чимало блогів, телеканалів.

Від Росії відрізняємось дуже важливою деталлю: знаємо, як користуватись пультом керування. У нас, якщо не довіряють інформації, - просто перемикають на інший канал.

Деякі телепрограми через брак довіри втратили сотні тисяч глядачів. У Росії такого немає. Не тому, що нема каналів. Вони є. Тільки ніде можливостями пульта не користуються, крім Калінінграда. У колишньому Кеніґсберзі трохи інша ментальність.

У нас зараз найкращі 30 років польсько-українських відносин за останні чотири століття. У Польщі всі, крім шалених екстремістів, були і залишаються впевненими, що українці гідні мати свою державу. Це велика несправедливість, що її раніше не було.

Розуміємо, що мати державу - це так, як мати ресторан. Аби справи в нього йшли добре, треба найняти кухаря, офіціанта, бухгалтера. Фахівців не завжди легко знайти.

Коли в Польщі змінилась влада й почали реформи, треба було знайти не тільки кандидата на президента, а й того, хто б керував в'язницями.

Адже реформи - це не лише про освіту, культуру чи свободу слова. Це і про податкову систему, поліцію і все інше. Поляки впевнені, що українці професійно готові мати бізнес, який зветься державою.

За останні 400 років у нашій частині світу можна було стати національним героєм двома способами. Перший - убити багато сусідів. Другий - щоб сусіди вбили тебе. Такими були польсько-українські, польсько-німецькі, польсько-шведські взаємини.

Ми в Польщі зрозуміли, що це не дуже цікава пропозиція для наших дітей. Історія важлива, але не хочемо бути її заручниками. Робитимемо все, щоб побудувати майбутнє по-іншому.

Так. У Другій світовій війні СРСР заморозив два конфлікти: хорвато-сербський та польсько-український. Вони були дуже подібні. Ці країни отримали незалежність. І що? На Балканах конфлікт повернувся наступного дня: сусіди почали різати один одного (у 1991–2001 роках у регіоні відбулася низка збройних конфліктів. Головним чином між сербами, які прагнули зберегти державу Югославію, і народами, які добивались незалежності від неї - хорватами, боснійцями, словенцями та албанцями. А також між хорватами і боснійцями у Боснії та Герцеговині і між македонцями та албанцями - в Республіці Македонія. – Gazeta.ua). А от українці з поляками виявились достатньо мудрі. Водночас суперечливих точок лишалось багато: сотня причин, через які можна було повернутись до бійки.

Перемишль, Галичину, Волинь, Холмщину, акцію "Вісла" - та що хочете! Питань сотня тисяч. Але є люди, які розуміють, що не все було погано. Вони намагаються дбати про спільні для нас традиції.

У війні, яку називають польсько-радянською (збройний конфлікт на території колишньої Російської імперії з одного боку між Польщею і Українською Народною Республікою та радянськими Росією, Білоруссю, Україною - з іншого, у квітні-жовтні 1920 року. – Gazeta.ua), маємо й українських героїв. Взагалі, її варто називати польсько-українсько-радянською. З одного боку там була Польща й Україна, а з іншого - Совєти. Комендантом, який обороняв Замостя, був Марко Безручко - український офіцер.

Так, є такі випадки, як фільм "Волинь". Чи він коректний - привід для довгих суперечок. Але хочете почути подібні історії з другого боку? Як українці робили щось некоректно? Вони є, та я не хочу про це говорити.

Це також випливає з кризи ЗМІ. Ви були в Польщі? Спілкувалися з місцевими? Казали, що ви українці? Ви почувалися некомфортно бодай раз? Ні.

Останніми роками маємо багато провокацій. І в Польщі, і в Україні. На жаль, вони триватимуть і мусимо до цього бути готові.

Йде війна. Є люди у світі, які мріють, аби українці та поляки почали ворогувати.

За два роки в результаті російських провокацій знищили вісім українських цвинтарів, кілька польських пам'ятників. Україна - приклад того, як треба поводитися в таких ситуаціях. Наступного дня після знищення польського пам'ятника в Гуті Пеняцькій на Львівщині влада сказала, що це - кримінал. Так не має бути. Реакція польського уряду повинна бути такою, як це показала Україна. На жаль, її не було. Але відреагувало суспільство.

Ми не повинні забувати, що з українського і з польського боку живуть ті, хто постраждав через минулі конфлікти. "Волинь", акція "Вісла". Не можемо говорити, що цих подій не було. Але рахувати, хто більше постраждав – не вихід.

Хіба в Україні немає таких політиків? Чи бракує популістів? Вони всюди є. На щастя, за останні 30 років було більше поляків та українців, які вірять, що потребуємо не війни, а відкритих кордонів. Наприклад, українських шкіл у Перемишлі і польських - у Львові. Йдеться про обмін молоддю, спільні проекти, спільних героїв. Також про молитви над могилами тих, хто не дожив до часів, коли для поляка українець – брат, і навпаки.

Найважливіші - децентралізація і демонополізація. Також – освітня. Від них залежить, яка буде Україна за 10, 20, 50 років. Найшвидше буде помітний результат від реформи децентралізації. Аби відремонтувати дорогу, покрівлю чи туалет в школі, не треба багато часу. Достатньо дати якісний закон та інструменти. Ефекти уже видно. Частково в містах, де запровадили громадські бюджети. Проте найпомітніші результати в провінції, де є комбіновані громади. Там люди бачать, що мають можливість брати участь в ухваленні важливих рішень. Вони розуміють, що від них залежить майбутнє їхніх дітей та України загалом.