Суспільно-політичні катаклізми, від яких країна звільняється шляхом народного повстання, стали закономірним наслідком тривалого ігнорування вищим політикумом значення гуманітарної складової в економічному та суспільному житті держави.
Абсолютизація фактору зиску та толерування нічим не обмеженого прагнення наживи призвели до олігархізації економіки та спричинили небачену досі за розмірами і розмахом практику політичної та економічної корупції.
Докладні причини того, що відбулося, належить ще виявити і осмислити, аби виставити нові суспільні орієнтири та сформувати ефективні запобіжні заходи.
Проте найнагальнішу відповідь слід сформулювати на запитання про причини того, як наша держава стала об'єктом зовнішньої агресії.
ЇЇ очевидним виявом є незаперечний факт насадження на практично всі життєво важливі рівні державної влади антинаціональних та кримінальних кадрів.
Маємо невідкладно з'ясувати, які першочергові інструменти використовувалися для забезпечення цієї новітньої форми колонізації та перетворення України в такий собі квазі-домініон з публічно виразною агресивною антиукраїнською суттю.
На перший план тут виходить роль інформаційної складової, або інформаційного інструментарію, як одного із основоположних факторів забезпечення ефективності новітніх масштабних неоколоніальних процесів.
Стверджую, що першим кроком для забезпечення такого роду операцій стала непрозора фінансова підтримка процесів захоплення інформаційного простору держави з метою підміни його змісту та нівелювання ринкових засад функціонування незалежних медіа.
Саме так: усунення суспільства і держави від контролю за джерелами функціонування медіа, зниження, або ігнорування акцептованих громадськістю критеріїв їх ліцензування призвели до фактичної втрати інформаційно-культурного суверенітету.
Далі була масова імплементація в інформаційний простір імперського та нео-імперського інформаційного контенту, призначення на ключові посади в медіа представників іноземних спецслужб – спеціалістів зі спец- та контрпропаганди, виведення на перші ролі в інформаційному полі їхніх репрезентантів з одночасним заміщенням та усуненням від цих функцій українських журналістів.
Ці "странствующие специалисты" і "лица с неопределенным гражданством и местом занятий" майстерно усували український зміст з інформаційного поля країни та зміщували його в напрямку вторинності та імперської смислової, культурної й політичної підпорядкованості.
Показово, що більшість із них значилися в явних та неявних радниках спочатку партійних, а ,згодом, і державних структур, впроваджуючи та забезпечуючи провокативні та маніпулятивні інформаційні технології.
Незабаром вони вже представлялися, як радники державних управлінців найвищого рангу (на громадських засадах), політтехнологи з туманним родом занять та джерелами фінансування. Вони визначали та вибирали собі подібних для публічного обслуговування режиму та інформаційного забезпечення його суспільної легітимізації.
І саме в цьому місці слід розкрити роль та місце Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення, яка створювалася, в тому числі, з метою недопущення такого становища, і представники якої (теперішні і попередні) не зуміли виконати власної місії, а стали, натомість, лише зручними виконавцями замовлень олігархічно-кримінальних угрупувань.
Залишається фактом, що в історії діяльності Нацради не зафіксовано бодай би одного випадку публічного чи службового протесту проти наростаючої практики олігархізації та картелізації інформаційного простору.
Зауважу, що критерії, за якими призначається член Нацради, передбачають наявність високого професійного рівня або достатнього громадського статусу (!). Проте, навіть тоді, коли факти хабарництва працівників та члена Нацради стали надбанням публічності, це ніким з членів Нацради не розглядалося як мотив до відставки і не спричинило жодної діяльності щодо очищення від подібного.
Не кажучи вже про повне потурання розпалюванню провідними телеканалами фактів міжнаціональної ворожнечі, публічного виправдання злочинів та насильства, спекулювання на темі регіональних відмінностей та прямих закликів до розколу держави і тому подібне.
Фактично роль Нацради звелася до функцій оформлення нею не прийнятих рішень, а члени Нацради стали елементом масштабної тіньової схеми, добровільно прийнявши в ній роль безвідповідальних високооплачуваних виконавців. Так Національний орган перетворився в орган колективної безвідповідальності.
Нині країна стала на шлях суспільного оновлення. Це вже друга спроба, і така, на жаль, за яку заплачено дуже високу і немислиму ціну. Оголошені нові вибори.
Але це ще не перемога: народ лише виграв битву .
Наші супротивники володіють і майстерно користуються телебаченням і радіо та розглядають його, як інструмент війни. Для цього в них є розставлені кадри, достатньо не публічних фінансів та контрольована ними ж Національна рада з питань телебачення і радіо.
Існує велика загроза, що вкотре цей потенціал мобілізують для чергової дискредитації здобутків нової української нації, що народилась на Майдані. Використовуючи потребу партій в інформаційному ресурсі, буде здійснена спроба домовитися про своєрідний "статус-кво" з перенесенням питань реформування інформаційного простору, його деколонізації - на наступний етап, після президентських виборів.
Цього не можна допустити! І першим, нагальним кроком мала би стати негайна відставка всіх членів та формування нового складу Нацради, приведення її діяльності, діяльності телеканалів та радіо у суспільно-відповідальне русло в повній відповідності до вимог українського законодавства.
Час пішов!
3 
8759
Коментарі