Російський письменник-сатирик, опозиціонер 54-річний Віктор Шендерович іде коридором столичного Будинку офіцерів. О 22.00 закінчився його творчий вечір. Просимо про зустріч.
— Дайте листик и ручку, — каже й записує номер телефону. — Завтра в девять утра буду ждать в "Сити Отеле" на Богдана Хмельницкого.
Повертається в гримерку. Наступного дня у призначений час сидить за столом у готелі. Дає інтерв'ю. Бачить нас і махає рукою. За кілька хвилин підсідає.
— Извините, что пришлось ждать, — кладе на скляний столик два мобільні. — Вчера немного устал, а сегодня еще куча встреч до самолета. В Киеве у меня много друзей.
Ви спостерігаєте за подіями в Україні. Як змінюється країна? Куди ми рухаємося?
— Перед виступом на творчому вечорі у Києві бачив у коридорі величезний портрет Януковича. П'ять років тому його там не було, — говорить російською. — Розмір портрета глави держави — важливий показник політичного устрою. Що портрет пишніший і більший, то бідніша країна, то небезпечніше у ній жити. Ми відразу не згадаємо прізвища президента Фінляндії, Швеції, Швейцарії. Але знаємо точно, що у цих державах добре. Зате про Уґо Чавеса, Фіделя Кастро, Лукашенка й інших людожерів чуємо багато років. Вони правлять цілу вічність. Тривалість перебування однієї людини при владі обернено пропорційна якості життя в країні. Тож, цитуючи письменника Володимира Набокова, портрет глави держави має бути з поштову марку.
На творчому вечорі ви сказали, що боїтеся, аби Україна не наступила на ті ж граблі, що й Росія.
— Україна зараз у стані розбігу на наші граблі. Росія на них стрибнула, і Путін із влади вже не піде. Його з кабінету президента винесуть, живого чи мертвого. Причому реакція на це інших країн Путіна не обходить. А Захід не обходять внутрішні політичні проблеми Росії. У його інтересах — лише безперебійні поставки газу, і щоб можна було якось домовлятися у Раді Безпеки ООН. Тому Путін почувається доволі впевнено. Він — режим. І знає: йому боятися нічого, а його — бояться.
Чи варто Україні боятися Путіна?
— Росія втратила Україну. Навіть коли у вас при владі нібито проросійський Янукович. Він, звісно, бандит, але не психічно хворий. Антена України налаштована на інший лад, і явно не у бік Росії. Так, донецькі віджимають бізнес, але це — внутрішні проблеми, які з часом минуть, якщо опозиціонери хоч якось мислять. Однак ви не станете російською провінцією. Важко уявити Ахметова, який іде на поклон у Кремль.
Але вплив Росії помітний.
— Це тому, що "путінська" Росія страждає від важких фантомних болів — болить те, чого вже немає. Росії болить її імперське минуле. Путін уві сні бачить, що ми ділимо з Америкою світ, що ми досі — наддержава. Ці "сни" особливо помітні під час перегляду російського телебачення. Там заявляють, що ми ще ого-го. А ми давно не ого-го. Росія зараз на периферії світової свідомості. У теленовинах з'являється на 20-30-му місці. Ми світові нецікаві. Це образливо, але такими нас зробив Путін.
Історично імперії приречені на розпад. Не вижила ні португальська, ні британська. Ми живемо в епоху розпаду Російської імперії, і на це треба зважати. Навіщо чіплятися за її відголоски? Україні це не потрібно. Україна історично зшита з обростків різних імперій, не лише з Російської. Це може стати її перевагою. Вона швидше оговтається, перейнявши досвід Заходу.
А після Радянського Союзу в Україні говорять російською. Це заважає творенню нації?
— Що поганого, що після британців в Індії розмовляють англійською? І чотири мови, якими говорять у Швейцарії, їй лише допомагають. Знають по дві-три і залюбки переходять із французької на німецьку. Мовний аспект може завадити формувати націю тоді, коли на ньому загострюють увагу. Одеса чи Донецьк в один момент не заговорять українською. Можна написати указ, щоб у Татарстані розмовляли суахілі, але навіщо? Подібні процеси мають відбуватися з доброї волі. Хіба можна когось полюбити примусово? Має проходити певний постійний процес. І це не витіснення однієї мови іншою. Це — взаємопроникання.
Що потрібно зробити, аби такий процес відбувся?
— Краще сказати, чого не має відбутися. Ця тема не повинна бути точкою розколу. Коли конфлікт розгортається на тлі етнічного походження, коли "донецькі" стають проти "бандерівців", нічого хорошого не відбувається. Так, політикам дуже вигідно захищати інтереси певного об'єднання. Це правильний шлях здобути електорат. Однак це буде підтримка однієї, в чомусь закритої групи. Доки політики гратимуть на внутрішній розрив, вони будуть у плюсі, а країна — в мінусі. Українські політики мають мислити в межах усієї держави.
Цивілізаційні прогалини між різними частинами України поступово звужуватимуться, але лише за правильної державної політики. За такої, коли харків'яни "проростатимуть" у львів'ян і навпаки. Тоді українська нація розквітне. Поки що не помітив у вас політика, який виступив би об'єднуючим елементом країни.
Які ще фактори сприяли б об'єднанню людей в Україні?
— Коли розмовляють про футбол, чую тисячу разів: уболівай за Ізраїль, ти ж єврей! Але я вболіваю за Росію, бо це моя країна. Якщо росіяни Донбасу чи Криму вболівають під час матчу за будь-яку українську команду, значить, ці люди ідентифікують себе українцями.
На чому зосереджувати увагу українським політикам замість мовного питання?
— З минулим нічого не можна зробити, тому треба впливати на майбутнє. Нехай упорядкують життя людей. У США перед виборами змагаються саме соціальні й економічні програми. Штати — приклад того, як нація сформувалася з надзвичайно різних елементів. Там за 200 років жоден президент не обкопався при владі довше передбаченого терміну і не сказав: "Я — цар гори".
Що робити, аби посунути свого "царя гори"?
— Якщо опозиція залишатиметься бездіяльною, українці мають самі об'єднатися проти режиму, доки він не став такий міцний, як російський. Саме нація формує свого лідера, а не навпаки. Негідників повно й у процвітаючій Швейцарії. Але різниця в тому, що їх не вибирають у президенти. Українці вибрали бандита, тож живете за бандитськими законами. Чехи вибрали Гавела — живуть як люди. Росія вибрала Путіна — живемо як попало.
Лаятися навчився в армії
Віктор Шендерович народився у Москві. Учився на режисера у театральній студії Олега Табакова.
— Коли поступав, виглядав років на 13. Прочитав монолог, а викладачі розплакалися від сміху, — розказує.
У 1980-х служив в армії. Говорить, там навчився лаятися. Після звільнення почав писати прозу. Видав 21 книжку, переважно сатиричні п'єси, замальовки, есе. Друкується в російських газетах, пише сценарії для документальних фільмів. Сценарист програми "Куклы" — єдиної на російському телебаченні в жанрі політичної сатири. Вів програми "Помехи в эфире", "Бесплатный сыр".
2005 року балотувався у Державну думу. Отримав 19% голосів. 2010-го підписав звернення російської опозиції "Путін має піти".
Одружений з Людмилою Чубаровою. Є донька 27-річна Валентина. Слухає джаз, вечорами любить гуляти Москвою. Вболіває за футбольний клуб "Спартак".
1 
1
Коментарі
226