У Качанівській колонії шиють постільну білизну

15 вересня 2009 року журналісти "Газети по-українськи" побували в Качанівській виправній жіночій колонії №54 у Харкові. Сюди 30 грудня перевезли екс-прем'єра Юлію Тимошенко, засуджену на сім років позбавлення волі.

— На вході здавайте паспорти, мобільні телефони й готівку. В колонії гроші не ходять, — просить підполковник 42-річна Тетяна Метлюк, заступник начальника колонії (зараз на пенсії. — "ГПУ").

Засуджені жінки строєм прямують асфальтованим двором до їдальні. Одягнені в однакові сірі халати, на головах голубі хустини. Взуття різне, без підборів.

У їдальні начальник колонії Іван Первушин пробує їжу.

— Тут є моя тарілочка, є тарілочка лікаря. Я маю право заборонити до використання якісь підозрілі продукти. Ми вирощуємо овочі, — показує на салат із капусти. — Маємо кролів, качок і гусей. Хліб самі печемо.

Кухар насипає обідній ячмінний суп, вівсянку з м'ясом і салат. На вечерю вже смажать млинці.

На подвір'ї стоїть церква з п'ятьма синіми банями.

— Усе наші жіночки своїми руками будували. Навіть підлога з підігрівом. Чоловіків запросили, щоб тільки купол виготовили, — розповідає Тетяна Метлюк.

Камери нагадують лікарняні палати. В кімнатах по 10 ліжок, застелених без жодної складки. На вікнах немає ґрат.

— Стараємося, щоб ув'язнені людьми себе почували. У нас у телевізорі 13-15 каналів, обмежень по програмах нема. Окремо є дівіді-програвач. Я з дому диски з радянськими кінокомедіями ношу, — продовжує підполковниця.

Відкриває в коридорі кухонні шафки з особистими речами ув'язнених. Там — банки з кавою, цукор, металеві ложки і пластмасові виделки, щоб не поранили себе чи когось. Холодильник обмотаний ланцюгом, аби не крали продуктів.

У колонії діють кілька цехів. У них працюють понад 800 засуджених. У швейному цеху працівниця показує продукцію: постільну білизну, брючні костюми, куртки, сумки. Виробами торгують на ринку Барабашово в Харкові. Працівники колонії купують добротні речі собі й своїм дітям у цеху, це дешевше.

— Хто слабший, клеїть пакети для насіння чи корму для рибок. Інші ящики для овочів виготовляють, плінтуси, табуретки, тратуарну плитку. Щогодини в кожної бригади перерва на 10 хвилин. Можна в туалет збігати, покурити, — розказує Метлюк.

Готівка на зоні не ходить. На рахунок кожної жінки кладуть 15% заробленого. Після вирахування витрат на харчування 10-12 грн на день, комунальні послуги, аліменти, позови — решта суми додається до 15% . Ці гроші можна витрачати у крамничці. Ціни там нижчі, ніж у магазинах. Найпопулярніший товар — цигарки "Прима". Є пряники, халва, цукерки з повидлом, чай, сік, чіпси, мівіна. Можна купити бюстгальтери, колготи, взуття.

— Засуджена називає номер свого рахунку, і гроші знімаються, — пояснює продавець Антоніна Ущенко. — Колись жінки хитрували. Почує одна, що комусь мати 700 гривень на рахунок поклала. Іде в крамницю, називає чужий номер і скуповується. Тепер ходять бригадами. Бригадир своїх людей знає, та й фото всіх засуджених у мене є.

Прибиральницями, бібліотекарками, кухарками працюють ув'язнені. Тетяна Папенко, 51 рік, із золотими коронками — бібліотекар.

— Сижу за убійство свого чоловіка. 25 років жила з ним. Як тверезий, така дорога людина. Але ж п'є. Пішов — три дні дома не був, прийшов — спать не давав, бився. Не знаю, що случилось. Кухонька маленька, під руки ніж попав. Смерть моментом. Я подзвонила в "скору", робила штучне дихання. Визвала міліцію, хотіла викинутися з восьмого етажа. Приговорили до дев'яти років. Як посадили, од нєрвів за чотири місяці з 95 кілограмів схудла до 65. Але живу. Треба своє одбуть, бо винувата.

На волі Тетяна працювала бібліотекарем.

— Тут усе посортірувала по буквочках. Особа гордість — детективи: Чейз, Крісті, Мариніна, Донцова. Коли прийшла "Емануель", очередь на неї стояла. Найпопулярніші романи "Лезвие бритвы", "Вечный зов", "Угрюм-река". Дюма всього читають. Достоєвского "Преступление и наказание" беруть. Назва ж така для нас якраз.

За метрів 20 від пропускного пункту стоїть триповерховий будинок, оточений стінами з колючим дротом. Тут живуть довічниці. Качанівська колонія — єдина в країні, де їх утримують.

— У нас умови гріх жалітися, — показує свою кімнату Наталя Белезньова, 57 років. Сидить за вбивство трьох сусідів. У камері троє ліжок з різнокольоровою білизною. На тумбочках — м'які іграшки, на полицях — поезії Омара Хайяма, Пастернака, Висоцького, Біблія, підручник з англійської мови, фразеологічний словник латинських висловів, енциклопедія країн світу, жіночі журнали. Є телевізор "Соні", душова, чайник і праска.

— З вікна тільки дворик заасфальтований видно, шматок неба — і все, — плаче. — Дітей Бог не дав, але є брат і його сім'я. Так скучаю за ними. Сили жити дає думка, що Верховна Рада прийме закон про заміну пожиттєвого ув'язнення на якийсь строк, хай і найбільший. Коли вийду звідси, першим ділом піду в ліс пташок послухати, до дерев торкнуся.

— Ніхто ні з ким тут не товаришує, бо надто довго сидять. Таємниця, розказана одній, з часом стає відома всім, — каже Тетяна Метлюк. — Ніхто нікому не довіряє. Але жінки, у яких довічний термін, сильні. Спортом займаються, у дворику бігають, слідкують за собою, англійську вивчають, книги і журнали передплачують.

Вийти за межі блоку пожиттєвиці можуть у крамницю або на концерт. В актовому залі їх садять у першому ряду. Кожен лист на волю читає цензор. Повертає назад ті, де є лайливі слова. Такі листи треба переписати.

Бібліотекарка не сварить за порвані книжки.

— Краще з ними не зв'язуваться. То серйозні люди.

×