Один із організаторів "Врадіївської ходи" 57-річний Василь Любарець відсидів 10 діб в українській тюрмі за проведення мітингу на майдані Незалежності. Суд заборонив проводити там акції з 20 по 31 липня. Показує два паспорти — український і американський. Пояснює, що він громадянин двох держав.
— Український закон забороняє подвійне громадянство! — вигукує хтось із журналістів.
— Нехай, — усміхається Василь Олексійович. — Паспорт США дозволяє мені бути вільною людиною, їхати куди забажаю. Закон має врегульовувати, щоб кожна людина мала стільки паспортів, скільки захоче.
Після прес-конференції виходить на вулицю. Там три десятки людей стоять із червоними прапорами із написом "Спас" та плакатами "Любарець — провокатор", "Іди пішою ходою в Америку".
Василь Олексійович махає їм рукою. Прямує на майдан. Тут 14 учасників "Врадіївської ходи" чекають на нього, сидячи на парапеті. Він із кожним обнімається. Сідаємо поговорити в кафе неподалік. Замовляє собі грейпфрутовий сік.
Що відчували, коли вас затримали?
— Було відчуття прямого замовлення. Два суди щодо мене відбулися в один день. Два протоколи під час акції складав один і той же хлопчик, старший лейтенант.
Коли везли до ізолятора, я думав, це випробування. Не так для мене, як для нашої справи, тобто для ходи. Якщо нас давлять — отже, ми чогось варті.
Переживав трохи, що люди розійдуться. Але була оця чуйка — такого не буде. Досвід показує — завдяки ході як активному процесу народжується громадянин. Це відбувається через особисту жертву, покаяння і самоочищення.
Як минули 10 діб арешту?
— Сидів у звичайній камері: три ліжка, вікно, розклад на дверях — підйом, прогулянки, відбій. Але годинника не було ні в кого. Піднімали десь о сьомій-восьмій. Потім нас обшукували. Далі — горизонтальне положення, читав книжки, спілкувалися із співкамерниками. Принесли книжку "В підпіллі можна зустріти тільки щурів" правозахисника генерала Григоренка. Щодня виводили на годинну прогулянку у двір, вольєр 5 на 6 метрів. Хлопці курили, а я так ходив.
Зі мною сиділи двоє. Одному 37 років. Другому 47, звати Олегом, провів за ґратами 31 рік. Він розказував про свою сім'ю: дружина померла, син відбуває другу ходку. Говорили про життя. Ці хлопці — нормальні люди, просто пішли проти системи отаким своєрідним шляхом.
Як спалося? Що снилося?
— Читав допізна. Спалося добре, жодного сну не пам'ятаю. Я — людина військова, звик спати на твердому, тому ніякого дискомфорту не відчував. Постіль — сіра, звичайна солдатська. Прокидався раніше, ніж сподівався, і завжди з хорошим настроєм. Коли закрадалися сумніви, чи вийде щось, гнав їх. Адже хто сумнівається, той не ввійде у Царство небесне. Думав про те, що політики не усвідомлюють — вони слуги людей.
З одягу мав футболку та штани, передали ще одну футболку і кофту. А більше й не треба. Камера було сіра, ніяких інших кольорів, звичайно.
Що робили з їжею, яку видавали?
— Відмовлявся. Співкамерникам пропонував з'їсти моє. Але пили тільки мій чай, бо пайки були дуже великі. Вони й своє ледве доїдали. Вранці давали макарони, в обід — суп і пшоно. А ввечері каша.
Яка була камера?
— Крім ліжок, тільки розклад, умови утримання, права ув'язнених, столик і три стільці, прикручені до долівки. Маленьке вікно у камері було весь час відчинене, повітря вистачало. Не холодно і не гаряче.
Писали листи з-за ґрат?
— Через адвоката один раз передав "врадіївцям" листа-подяку. Щоб трималися. Відводили в окрему кімнату на годину, давали блокнот, ручку і я писав. Потім це забирали. В останній день, коли я закінчив писати, мені кажуть — давайте сюди. Я відповідаю: "Навіщо? Я ж уже виходжу". А вони: "Нам треба копію зняти. Ми весь час так робили".
У тюрмі писав розділ до своєї книжки "Формула свободи і Хартія громадянина". Аналізував досвід "Врадіївської ходи". Найголовніше — в українському суспільстві немає розуміння того, що мають бути господарі — громадяни і слуги — влада. Люди шукають третю силу всюди, вбачають у політиках, хоча й не довіряють їм. Але не розуміють, що третя сила — це вони самі.
Тюрма як виправний заклад щось змінила у вас?
— Дужче переконала, що все роблю правильно. Моя ідея та мета — прийти на Майдан і висунути таку пропозицію нашому гаранту, від якої він не зможе відмовитися.
Чи не замала підтримка, аби вас почули?
— Спочатку думав, тільки підемо, люди почнуть приєднуватися. Але їм вбили у голову "ми нічого не можемо", "нічого не вийде, бо у влади такі можливості, стільки грошей".
Запит на третю силу в суспільстві є. Я бачу це як спільноту свідомих громадян — окрему гілку влади в новій політичній системі.
От є у нас загальне виборче право. Це — хороша іграшка для можновладців. Моя ідея полягає у тому, щоб не всім давати право голосу. Його отримуватимуть взамін за жертовне служіння громаді: хтось в армії відслужив без винагороди, хтось у госпіталі медсестрою працював, інший взяв до себе діток-сиріт. Людина, яка в такий спосіб здобуде право голосувати, цінуватиме його й ніколи не продасть.
Ви 14 років жили у США. Чим громадянська свідомість американців відрізняється від нашої?
— В Америці також є проблеми, але там люди цінують свободу. У Штатах немає довіри до української влади. Її треба заслужити. Але прості американці завжди простягнуть нам руку. Сподіваюся, вони бачать нашу ходу і довірятимуть нам.
Перед Днем Незалежності у Львові відбуватиметься Світовий конгрес українців. Хочу закликати всі українські діаспори світу приєднатися до нашої акції з прапорами своїх країн.
Коли плануєте розпочати всеукраїнську ходу?
— Реально — у листопаді цього року вона має початися по всій країні. Люди з різних міст і сіл збиратимуться в різних пунктах і йтимуть на Київ, приєднуючись одне до одного. Схвально ставимося до ініціативи й творчого пошуку на місцях. Головне — чотири принципи: хода — мирна, відкрита, вулична і жертовна акція. Ми жертвуємо одне одному спальники, допомагаємо як можемо. Це нормально. Не так як нардеп-"ударівець" Сергій Каплін кашу варив, а в наметах із нами не спав. Хочеш бути лідером — маєш їсти з однієї миски.
На Майдані буде своєрідний "офіс". Ми тут тримаємо прапор.
Припустимо, ходу вдасться організувати по всій країні. Що далі?
— Треба всім прийти на Майдан. Буде 100 тисяч людей — їх не зможуть розігнати. Стільки було у польської "Солідарності", в Чехословаччині. Ходою ми зберемо стільки. Влада не розуміє, що сама впаде без поштовху. В час інтернету слово вийшло з-під її контролю.
Треба обрати на Майдані перехідний уряд. Не з теперішніх політиків, а зі звичайних людей. А от перехідним президентом має бути Тимошенко. Я з нею особисто не знайомий, проте обрання її лідером Майдану 2004 року — в цьому є Божий задум. Потім вона робила помилки, але зараз їх спокутує, проходить очищення.
Як вибудувати систему, що враховуватиме інтереси громадянина?
— В Україні будуть чотири гілки влади. Одна — виконавча, її очолюватиме президент. У його розпорядженні будуть усі міністерства, крім чотирьох. Міністерства науки, освіти, юстиції та гетьманат — силові структури, стоятимуть окремо. Третя гілка — Верховна Рада, там достатньо 300 депутатів. Четверта — національні авторитети, совість народу. Це 12 людей, наприклад, Левко Лук'яненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Мирослав Попович. Вони не матимуть виконавчих функцій, але отримають право вето на будь-яке рішення влади. Усе це можна втілити швидко. Потрібна тільки політична воля.
До Любарця підходить лідер жіночого руху "За вільну Україну" — Раїса Шматко. З нею лідер партії "Нове життя" 39-річний Ігор Федоренко.
— Може, все ж до людей підемо, — підвищує голос той. — Журналісти забрали весь час.
Василь Олексійович перепрошує та повертається до мітингувальників.
Працював в Америці далекобійником
Василь Любарець народився у Казахстані. Батьки обробляли цілинні землі. Переїхали до міста Пирятин на Полтавщині. Навчався у Київському військовому інституті зв'язку. 20 років служив офіцером у Підмосков'ї. Має звання майора.
1992 року пішов з армії, за рік отримав український паспорт і перебрався до Києва. Працював начальником цеху в Укррибі. Кілька років не мав роботи, вчився на юриста в Київській школі управління і права. 1998-го старша донька забрала його до США, вона там вийшла заміж. 2008-го отримав американське громадянство. Рік працював далекобійником. Сьогодні є президентом нафтовидобувної компанії "Карпатія".
— Постійного місця проживання не маю, тому називаю себе бомжем, — говорить про себе Любарець.
До України повернувся торік. Родину залишив у США. Дружина 54-річна Лідія працює асистентом лікаря у штаті Юта. Дочки 36-річна Тетяна — домогосподарка, 34-річна Дарія — медсестра. 19-річна Анастасія цього року закінчила школу та вступила на медичний факультет університету в Юті. У Любарця є онук і онука.
3 
1
Коментарі
21