39-річний Cергій Гармаш, головний редактор донецького інформагентства "ОстроВ", сидить за столиком "Портер-пабу", що біля столичного майдану Незалежності. З динаміків у залі лунає пісня гурту AC/DC "Дорога до пекла".
— Зустрічі завжди проводжу тут, — каже Сергій. На ньому сірий джемпер, без сорочки. П'є грейпфрутовий сік через соломинку.
"Донецька ментальність" існує чи це стереотип?
— У радянські часи в донецькому краї кожен третій був судимий. А в місцях позбавлення волі психіка сильно трансформується. Ще один фактор — близькість Росії та відсутність історичного коріння. Адже край почали заселяти 130-150 років тому. Додайте важку шахтарську працю. В людей немає часу піти в театр чи якось розвиватися духовно. Все обмежується киркою і пляшкою після роботи. Тому люди там жорсткіші й соціально пасивніші. З іншого боку, інтелігенція на цьому тлі свідоміша. Бо людям весь час доводиться боротися й долати супротив, і це дуже розвиває. Стосовно "донецьких" політиків — вони майже всі або сиділи, або є бізнес-крилами колишніх організованих злочинних угруповань. Головною рисою, якої вони й не приховують, є мстивість. Існує негласне правило: якщо тебе образили, ти маєш помститися — щоб таке не повторювалося. Коли Віктор Федорович був губернатором, на одній із нарад сказав: "Усі, хто мене колись образив, про це вже пошкодували".
Також у "донецьких" закладена повага до сили. Це — єдиний фактор, із яким вони рахуються, навряд чи моральність грає для них якусь роль. Ще одна риса — користолюбство. Коли грошей наче й так уже достатньо, а зупинитися неможливо.
Щось змінилося в регіоні за останні три роки, відколи Янукович став президентом?
— Прості люди терпиміші до опонентів. Раніше Янукович для них був "хороший", а всі інші — "погані". А тепер лаяти його популярно.
Політики, навпаки, стали жорсткіші, бо відчули вседозволеність. Хоча "несімейні донецькі" далі поводитимуться обережніше. Вони розуміють: коли з'їдять чужих, візьмуться за них.
За яких умов Донецьк може стати "помаранчевим"?
— Жартома кажу, що наступним президентом маю стати я. По-перше, я — з Єнакієвого, а воно має спокутувати свою провину перед Україною (у Єнакієвому народився і виріс Віктор Янукович. — "ГПУ"). По-друге, я буду своїм для Донбасу. По-третє, я вважаю себе українцем і патріотом, і тому можу бути близьким Західній Україні. Коли знайдеться така, прийнятна для всієї країни, політична фігура, підкріплена фінансами і сильною волею, — Донецьк може стати нормальним українським містом. Та поки що її немає.
То хто рухатиме Україну?
— На президентських виборах обиратимемо найкращого з найгірших. Або життя викине на поверхню когось нового. Це можуть бути громадські діячі. Якщо таких людей підтримають журналісти і помірковані бізнесмени, вони можуть оновити політичну еліту.
А теперішні політичні лідери?
— Відносно "чистим" можна назвати Кличка, хоча склад його фракції дає підстави сумніватися в опозиційному майбутньому. Та й важко уявити собі президентом людину, в якої паузи між словами ще довші, ніж у Януковича. Допускаю, ми можемо обрати будь-якого кандидата від опозиції — найкращого з найгірших, просто щоби замінити Януковича. Але на нових політиків, не забруднених минулим, попит зараз великий, як ніколи раніше. І якщо такі люди не з'являться до 2015-го, то пізніше — обов'язково.
За кого голосуватимуть у Донецьку? Знову за Януковича?
— Усе залежатиме від того, хто балотуватиметься. Якщо це буде кандидат від Сходу, прийнятний для Заходу, Донецьк підтримає його. Якщо ж розіграють сценарій "Тягнибок — Янукович", донеччани проголосують за останнього. Хоча явка буде дуже низька.
Як "донецькі" уявляють собі ідеальну Україну? І чого хочуть прості люди?
— Для "донецьких" ідеальна Україна — це коли вони при владі, розподіляють бюджет і всім диктують умови. Фактично це та Україна, яку ми бачимо зараз — ті самі суди, міліція, прокуратура. Єдине, чого їм бракує, — щоб усюди проходили демонстрації на підтримку влади, — у голосі Гармаша відчутний сарказм. — "Донецькі" потребують вдячного населення, краще сказати — вдячної робочої сили. Бо зони та Радянський Союз привчили їх, що владу мають поважати. Якщо немає показної поваги, вони не почуваються повноцінною владою. Звідси всі ці кортежі, охоронці та вдячні пенсіонери на задньому плані.
А звичайним людям багато не треба: відпрацювати, прийти додому, поїсти і подивитися улюблений серіал. Але проблема в тому, що зараз їхня робота під загрозою і зарплати навіть на "поїсти" не вистачає. Тому й вдячності вони не виявляють.
Чи може революція початися зі Сходу?
— Коли я приїжджаю до Івано-Франківська, мене запитують: "Ну коли ви вже там підніметеся?". А на Сході чекають, що "бандерівці" почнуть. Тому думаю, що піднімуться всі й усюди. Але початок справді може бути з Донбасу, бо його зараз найбільше утискають. Там закривають дедалі більше підприємств — це може стати поштовхом до протестів. Адже коли людина все життя пропрацювала на шахті — нічого іншого вона не вміє і після звільнення не знає що робити. Підприємцем не стане, особливо за нашої бюрократичної системи. У чому і проблема депресивних шахтарських містечок: люди не знаходять чим себе зайняти і спиваються.
Чи активно розбудовується Донецьк протягом останніх років?
— Навіть дуже. Щомісяця помічаю якусь нову будівлю. Але для себе вони там нічого не зводять — дачі споруджують у Києві, Криму чи Карпатах. Донецький регіон отруєний, там небезпечно жити. Єдиний, хто залишився в Донецьку, — Рінат Ахметов. Але це його особистий "пунктик": можливо, там йому затишно, бо він — хазяїн регіону. А в столиці не почувається так безпечно.
Те, як живуть "донецькі", дратує простих донеччан? Чи їм усе пробачають, бо ті — "свої"?
— Спосіб життя тих, хто з Януковичем, дратує тільки розчарованих у президенті. Інші не зважають. Бо тоді доведеться собі зізнатися, що зробив неправильний вибір. До того ж їх усе життя привчали, що влада не для них, а над ними. І, зрештою, ми звикли боятися змін. Українців лякали спочатку дніпропетровським кланом, потім заважали жити "бандерівці". Страх до чужинців дуже сильний — він змушує терпіти хоч поганих, але своїх.
Ви знаєте Віктора Януковича від часів його губернаторства. Чим він цікавий?
— Це несподівана людина, набагато складніша, ніж здається, — Сергій жвавішає. — Спочатку я вважав Януковича тупуватим — раніше він говорив навіть повільніше, ніж зараз. На прес-конференціях робив такі паузи, що журналісти встигали все записувати без диктофонів. Часто бувало, що кореспондент уже ставить наступне питання — а Янукович продовжує відповідати на попереднє. Та потім я поспілкувався з ним особисто, він сам запропонував зустрітися. Розказав, що планує іти в прем'єри, за два місяці до того, як про це оголосили. Наголошував, що на прем'єрстві не зупиниться, пропонував увійти до команди. Ми зустрічалися ще, і щоразу він вражав. Янукович залишив у мені кілька істин, які стали правилами мого життя. Він казав: "Ніколи не май справи з клерками — залагоджуй питання з першими керівниками. Якщо керівник приймає рішення, яке тебе не влаштовує, то принаймні знаєш, друг він тобі чи ворог".
На виборах міського голови в Єнакієвому переміг провладний кандидат. Але через три місяці його забрали до облдержадміністрації. Питаю Януковича: "Чому не підтримали іншого кандидата — все одно свого потім забрали?". Він відповів: "Бо це — моя людина, і я можу її контролювати. Але там він був не на своєму місці".
Янукович — непоганий психолог і йому властива мужицька, прагматична мудрість.
Звідки у нього вона? І де все це зараз?
— Мудрістю Віктор Федорович завдячує життєвому досвіду — він у нього колосальний. Своє дала і "зона", і місце, де виріс, — йому скрізь доводилося боротися за виживання. Тепер вона не проявляється, бо немає потреби в боротьбі. Або він не володіє ситуацією і керує з подачі інших, не таких мудрих людей. Зараз Янукович робить речі, які йому не мав би дозволити принаймні інстинкт самозбереження — наприклад, ситуація з Тимошенко. Чи концентрація влади, яка не залишає змоги зіпхнути з себе якусь частину відповідальності. Цінність західної демократії в тому, що одноосібно ніхто рішень не ухвалює — тож і відповідають за них колективно. У нас же людина, яка захопила всю владу, бере на себе і всю відповідальність. А диктатори завжди погано закінчують. Мені не хотілося б, щоб його теж потім посадили. Але такий варіант можливий.
Кажуть, Олександр Янукович став чи не впливовішим за батька.
— Думаю, це перебільшення. Віктор Федорович рішення приймає сам. Але у політиці — та й усюди — зазвичай переважає точка зору того, хто підходить до "тіла" останній. Зайшов до "Папи" останнім Олександр Янукович — скоріше за все, батько схилиться до його позиції. Зайшов Сергій Льовочкін (голова Адміністрації президента. — "ГПУ") — у нього великий шанс вплинути на рішення.
Чому Віктор Янукович так прагнув стати президентом?
— Він звик іти вперед, завойовувати. Як сказала його дружина: "Ані в житті, ані на дорозі він не терпить, коли його обганяють". Зрештою, думаю, ця команда щиро вірить, що вони роблять Україну кращою.
Невже? До них не доходить інформація?
— Скоріше, вони від неї ховаються. Про власні ідеї завжди простіше думати як про хороші. Думаю, вони навіть собі не дозволяють сумніватися, що діють, зрештою, для людей.
Кажуть, найближчий партнер президента — Рінат Ахметов.
— Думаю, зараз між ними є протиріччя. Бо Віктор Федорович тепер теж бізнесмен, а кожен бізнесмен захищає свої інтереси. Чи може з такої гризні вийти щось добре для України — мудрість політики Януковича в тому, що він не тільки забирає, а й дає. І це завжди на межі законності. Тому всі вони об'єднані перспективою відповідальності. Так президент робить їх залежними — вони зацікавлені, щоб він був. Якщо приберуть його — ризикують і вони. Перед загрозою втратити все об'єднаються. Якщо, звичайно, не отримають гарантій безпеки від когось іншого.
Що робить перша леді Людмила Янукович?
— Її можна побачити в церкві, на благодійних заходах і дуже часто — в театрі. У неї вдома цілий склад: мішки з макаронами, цукром. Вона розвозить продукти по дитячих будинках. Людмила Олександрівна — хороша людина, дуже добра. Знаю це від тих, хто з нею спілкується. Хоч, можливо, у політиці й не розбирається.
— Тільки не робить із мене запеклого борця з режимом, яким я видався в одному з інтерв'ю, — говорить наприкінці розмови Сергій Гармаш. — Я не такий. Не вважаю, що жити треба для того, аби боротися. Треба жити.
Одружився торік
Сергій Гармаш народився 27 лютого 1974 року в місті Єнакієвому Донецької області. Мати — штукатур, батько монтажник-висотник. Одразу після школи закінчив з червоним дипломом профтехучилище в Юнокомунарівську, за спеціальністю електрослюсар підземний. Кілька місяців працював у шахті. Служив у прикордонних військах. 1998-го закінчив Інститут журналістики Київського університету ім. Шевченка.
Працював у Єнакієвому кореспондентом газети "Панорама", на міському радіо, кореспондентом радіо "Свобода" й агентства "Інтерфакс-Україна" в Донецькій області. 2002 року створив інтернет-видання "ОстроВ". З 2006-го живе в Києві, щомісяця буває в Донецьку.
Торік, після 14 років знайомства, одружився з 31-річною Наталією. Дружина працює тренером із танців на пілоні.
Звільнили після невдалого жарту
— З міського радіо, де працював відповідальним редактором, мене звільнили після невдалого першоквітневого жарту, — згадує Сергій Гармаш. — Я переоцінив почуття гумору слухачів. Одним із жартів було повідомлення про землетрус у Карпатах: "Хвиля рухається на Єнакієве, тому всім пенсіонерам необхідно зібратися на головній площі для евакуації, з паспортом і презервативом". Після цього почалися дзвінки від пенсіонерів — питали, що таке презерватив і де автобус. Мер Юрій Хівріч сказав, що в цьому місті роботи в мене не буде. Я заочно вчився в Києві, влаштувався на радіо "Свобода". Але 1996-го почалися страйки шахтарів у Донецьку. Мені сказали: "Таких, як ти, тут повно. Їдь на батьківщину".
2 
1
Коментарі
59