"Самосвідомість українців зміниться, коли вони зможуть вільно володіти зброєю"

Народний депутат, член фракції "Батьківщина" 46-річний Микола Катеринчук вніс до Верховної Ради проект поправки до Кримінального кодексу. Пропонує, щоб українці могли захищати себе, близьких та власність у будь-який спосіб. Якщо такий захист призведе до загибелі нападника — це не вважатимуть перевищенням ­самооборони, людину не посадять.

Тема самозахисту актуальна?

— Звернімося до статистики і фактів, — каже Микола Дмитрович. — Усім відомі резонансні випадки, коли захищаючись люди вбивали тих, хто зазіхав на їхнє життя або майно. Наведу приклад — "справа Жуковського" у Миколаївській області. Підприємець, колишній офіцер, захищаючи дружину, підлеглих та бізнес, застрелив із рушниці двох кавказців-рейдерів. Отримав два роки ув'язнення за перевищення меж необхідної самооборони. І навіть це адвокати вважали великою перемогою. Зазвичай у таких випадках наші суди дають значно більші терміни. Виправдувальні вироки у подібних ситуаціях ­ухвалюють менш ніж в 1% випадків. Більшість людей, захищаючись від нападників, їх убивають. Тому змушені сидіти у в'язниці. Ось чому я вирішив розробити поправку до Кримінального кодексу, яка дала б людям право оборонятися від злочинців і не боятися, що будуть за це засуджені.

Як ця норма узгоджується з євроінтеграційними прагненнями та цінностями, ­що їх пропагуєте?

— Самозахист є невід'ємним правом людини. Зокрема захищатися зі зброєю. Така норма закріплена у законодавстві багатьох країн Європи. У різних державах є свої нюанси щодо володіння та використання зброї. У Чехії, наприклад, закони ліберальніші, у Британії — жорсткіші. Україні варто запозичувати найпрогресивніші моменти, а не бездумно копіювати якусь модель. Головне, щоб у людини було право і можливість захищати себе, близьких та майно і за допомогою зброї.

Наступною буде пропозиція дозволити вільне володіння зброєю?

— Правильніше буде сказати, що я виступаю за врегулювання законодавства у цій сфері. Аби відповідало здоровому глузду, нищило корупцію та надавало українцям права для самозахисту. Володіти зброєю в нас не заборонено. Однак придбати її можна тільки з дозволу відповідних органів. Тобто система є дозвільною й тому — корупційною. Дозвіл на зброю можна купити. Ціна питання — 300–400 доларів.

У 21 рік, маючи дозвіл, можна придбати гладкоствольну зброю. Після 25 — нарізну. Ці вікові обмеження не мають жодних обґрунтувань. Чому встановлений такий віковий ценз? Після досягнення відповідного віку ви можете купити хоч автомат Калашникова, однак короткоствольну зброю — ні. Хоча вона найпридатніша для самозахисту. І таких нюансів — безліч. Застосовувати зброю для самозахисту і не бути притягнутим за це до кримінальної відповідальності — право, якого українці сьогодні не мають.

Що потрібно зробити, аби таке право ­з'явилося?

— Треба змінити ставлення суспільства до володіння зброєю. Люди погано інформовані. Тому виникають стереотипи, які потім бездумно поширюють. Парадокс, але найчастіше проти зброї виступають ті, хто найбільше ризикує стати жертвою нападу. Наприклад, жінки є противниками зброї вдвічі частіше за чоловіків. А люди старшого віку — вдвічі частіше від молоді. Бояться зброї більше, ніж нападників. Навіть не замислюються, що можуть її використати для самозахисту. Потрібні певний час та зусилля, щоб змінити громадську думку. Тому ми й проводимо масштабну інформаційну кампанію та роз'яснюємо, чому необхідно змінювати законодавчі норми.

Хто ще, крім вас, опікується цією ­проблемою?

— Громадська організація "Українська стрілецька асоціація". Її представники запропонували об'єднати зусилля, зокрема для розробки відповідного законодавства та проведення інформаційної кампанії. Наші погляди багато в чому збігаються.

Як переконуватимете противників вашої ­ініціативи?

— Нещодавно в одній книжці натрапив на яскравий приклад. Американська домогосподарка затято виступала проти зброї, зокрема — у її власному будинку. Бо зброя стріляє, а в домі діти. Її чоловік усе-таки не послухався. Ця завзята противниця змінила свої принципи, коли до будинку ввірвалися двоє неадекватних афроамериканців. Вона застрелила їх обох. Тому закликаю наших громадян не чекати, доки стануть жертвами нападу, аби переконатися: зброя може їх захистити.

Але ж у противників зброї теж є аргументи.

— Більшість не наводять серйозних доказів. Головний із них такий: якщо нашим людям дати зброю — перестріляють одне одного. Та це нісенітниця. Виходить, що кожен громадянин готовий стати злочинцем і для цього йому бракує лише пістолета? Це надто принизлива оцінка українців. Володіння зброєю породжує відповідальність. Повірте, самосвідомість українців кардинально зміниться, коли вони зможуть вільно володіти зброєю. Поки що комусь дуже вигідно, аби більшість людей боялися зброї.

Кому це вигідно?

— Передусім — владі. Вона привласнила право на захист громадян і всіляко підтримує думку, нібито люди не можуть себе захистити. Нібито зброю повинні мати лише представники влади, наприклад міліціонери або військові. Вони начебто єдині, хто може нас захистити. Але цей аргумент перестав бути переконливим. Особливо останнім часом. Бачимо багато випадків, коли представники влади застосовували зброю та статус не для захисту громадян. Навіть навпаки — чинили злочини, прикриваючись погонами. Владі вигідно, щоб населення не мало змоги саме себе захищати, володіти зброєю та скеровувати її проти злочинців. Історія свідчить: громадяни, які володіють зброєю, свідоміші та вимогливіші до влади. А наша влада любить тихих і слухняних. Це — ненормально.

Що є нормою в цьому ­питанні?

— Ще Нікколо Макіавеллі (італійський політичний мислитель XV–XVІ ст. — "ГПУ") говорив: роззброюючи народ, влада принижує його недовірою. Це свідчить про боягузтво та підозрілість правителів. У різних країнах роззброювати людей починали тоді, коли владі потрібно було отримати тотальний контроль над суспільством. Таке відбувалося в радянській Росії невдовзі після революції. Або в Третьому Рейху: коли Гітлер надумав завоювати світ, він вирішив, що володіти зброєю буде дозволено лише німцям. Є й більш ранні приклади — зокрема, доба правління диктатора Цинь Ши Хуанді у Китаї, це ІІІ століття до нашої ери. Уже тоді диктатори розуміли, що озброєними людьми складніше керувати. І забороняли мати зброю.

У чому має полягати лібералізація законодавства, за яку виступаєте?

— Потрібно, по-перше, внести поправку до Кримінального кодексу, яку я запропонував. По-друге, мені імпонує американська практика, де право на зберігання та носіння зброї гарантує друга поправка до Конституції (набула чинності 15 грудня 1791 року. — "ГПУ"). Тож я наполягав би на ухваленні такої поправки до Основного закону України. Вона має гарантувати нашим громадянам право на володіння зброєю та її використання для самозахисту. І, по-третє, потрібно розробити та ухвалити закон "Про зброю", якого в нас немає і ніколи не було.

Чому в нашій країні ніхто не розробив його?

— Владі вигідніше, щоб такого документа не було. Усі норми щодо придбання, зберігання, транспортування та інших дій зі зброєю містяться у наказах та інструкціях Міністерства внутрішніх справ. Тобто у підзаконних актах. Це юридичний нонсенс. Підзаконні акти мають роз'яснювати та доповнювати закони, а не замінювати їх. Натомість відсутність профільного закону дає безліч можливостей для зловживань. Наприклад, цього року вийшла нова редакція наказу №622, який регулює придбання, зберігання та носіння зброї. Причому містить жорсткіші норми порівняно з тими, що були чинні раніше. Скажімо, деякі види зброї, яка легально була на руках у громадян, перевели у категорію забороненої. Без будь-яких пояснень. Певну кількість громадян, які до цього володіли окремими видами зброї на законних підставах, одним розчерком пера перетворили на правопорушників. Така ситуація комусь вигідна та дає широке поле для зловживань.

Які норми повинні міститися у законі "Про зброю"?

— Пропоную створити систему зваженої доступності. Це коли придбання зброї буде можливе за кількох умов. По-перше, мусить існувати актуальна база МВС, до якої вноситимуть усіх, кому заборонено купувати зброю. Це, зокрема, люди недієздатні, психічно хворі, засуджені за тяжкі злочини. Доступ до цієї бази повинні мати усі продавці зброї. Їм і належить оформляти ліцензії для своїх покупців.

По-друге, діятиме майновий ценз, зокрема — плата за ліцензію на володіння зброєю. Це буде сума, яку, з одного боку, неважко наскладати людині зі стабільним середнім доходом, а з іншого — яку не кожен зможе одразу ж виплатити. Така норма стане для багато кого стримувальним фактором і перетворить придбання зброї на усвідомлене та зважене рішення.

По-третє, пропоную дозволити продаж короткоствольної зброї — пістолетів, які сьогодні поза законом. Але насправді є найзручнішим засобом самозахисту. Багато хто з представників влади володіє подібною нагородною ­зброєю — незрозуміло, на яких підставах. Для них закон не писаний? У чинних нормах є ряд обмежень щодо зберігання, носіння, транспортування зброї. Власник також не може її лагодити, навіть найдрібніші поломки — це вже злочин. Але фактично так роблять усі — отже, за це власників зброї можна притягти до відповідальності. Такі норми потрібно привести хоча б до рівня здорового глузду, якому вони явно суперечать.

Чи не призведе це до того, що злочинці отримають вільніший доступ до зброї?

— Злочинці й зараз мають безліч можливостей купити її нелегально та застосувати з власною метою. Водночас світова статистика свідчить: кількість умисних злочинів, скоєних за допомогою легально прид­баної зброї, мізерна. Причина проста — легальну зброю легко вирахувати, так само як і її власника. А от законослухняні українці сьогодні безпорадні перед грабіжниками, ґвалтівниками, убивцями. Тому що ті відчувають свою силу та безкарність. А якщо злочинець знатиме, що у власника будинку може бути зброя, сто разів подумає, перш ніж полізе грабувати.

Лібералізація законодавства про зброю не призводить до сплеску злочинності — це також факт. У цьому сенсі дуже показовим є приклад Австралії: роззброєння громадян там спричинило те, що злочинів, скоєних за допомогою зброї, суттєво побільшало. Кількість убивств зросла майже на 20 відсотків, вторгнення до будинків — на 21, а озброєних пограбувань стало більше майже на 60 від­сотків. При цьому до заборони вогнепальної зброї рівень злочинів, скоєних із її використанням, поступово знижувався, і за 15 попередніх років їх поменшало майже вп'ятеро. Коли у громадян зброї стало менше, злочинність одразу зросла.

Тобто результат роззброєння був протилежний тому, якого очікували?

— Так. Слабкість провокує напад, а сила змушує замислитися та відмовитися від злочинних намірів. В Америці законодавство щодо зброї у різних штатах відмінне. Наприклад, у Вашингтоні мати зброю заборонено, а в сусідній Вірджинії законодавство щодо цього ліберальніше. Ці два округи розділяє річка. Так от, на одному її березі, у Вашингтоні, за рік скоюють приблизно 35 убивств на 100 тисяч населення, а в озброєному Арлінгтоні, штат Вірджинія — півтора вбивства на таку ж кількість людей. Злочинність мігрує туди, де їй менше протистоять. Як то кажуть, Господь створив людей дуже різними, а містер Кольт зрівняв їхні шанси. Я пропоную тільки зрівняти шанси і дати змогу людям застосовувати зброю для захисту від нападників. Знати, що їх за це не покарають. Англійською це називається "касл лоу" — доктрина фортеці, або, по-нашому, "мій дім — моя фортеця". Такий принцип пропоную запровадити в Україні й добиватимуся цього всіма доступними засобами.

550 кілометрів болотистої траси подолав Микола Катеринчук квадроциклом два роки тому. Їхав з екіпажем від Києва до Шацьких озер на Волині. Це улюблений вид спорту Катеринчука. Також займався боксом і дзюдо.

Був у першій п'ятірці виборчого списку

Микола Катеринчук народився в селищі Лугове на Алтаї. Мати — німкеня Тамара Моор із родиною була туди депортована 1941 року. Коли повернулася в Україну на Черкащину, працювала помічником прокурора області. Її чоловік Дмитро Катеринчук — на заводі.

Після школи Микола Катеринчук двічі пробував вступити на юридичний факультет — у Харкові та Одесі. Тільки після служби в армії вдалося піти вчитися за цією спеціальністю до Національного університету ім. Шевченка.

— Я тоді підробляв охоронцем у клубі студмістечка, — згадує Микола Дмитрович.

На початку 1990-х три роки працював юрисконсультом у банку "Інко". Потім заснував юридичну фірму "Моор і Кросондович". У назві зазначив дівоче прізвище матері. Працював там до 2002 року, доки був обраний народним депутатом по виборчому округу №13 на Вінниччині. Вступив до фракції "Наша Україна".

Під час президентських виборів 2004 року розробив програму для спостерігачів. За нею навчили 150 тис. осіб відстежувати та документувати фальсифікації. Після перемоги Віктора Ющенка обійняв посаду першого заступника голови Державної податкової адміністрації.

2006-го обраний народним депутатом. Наступного року на дострокових парламентських виборах іде в першій п'ятірці виборчого списку "Нашої України — Народної самооборони". Очолює "Європейську партію України".

На останніх парламентських виборах балотується по округу №13 на Вінниччині, де перемагав 10 років тому. За нього проголосували майже 65% виборців.

Із дружиною Анастасією виховують сина Данила та доньку Софію-Ніколь.

×