9 лютого о 18.00 навпроти входу до Українського дому літній чоловік розмовляє з 20-річним.
— То ти зрозумів різницю між владою держави й органами влади?
— Ну, да. То органи влади, а це владні органи, — невпевнено відповідає той.
— Нічого ти не допетрав. От зараз влада побудована так, що президент може робити, що хоче. Наймає собі органи, які працюють на нього, типу міліції і "Беркуту". Тримає в кулаку суддів. А має бути навпаки: ми наймаємо президента і платимо йому зарплату. І він уже думає, як нам догодити. Погано буде поратися — кишнемо. У цьому різниця між тим, що зараз, і Конституцією 2004 року.
— Так не бывает. Власть она и есть власть.
— Ох, Андрію. Я все життя пропрацював у Держстандарті. Все починається зі стандартів у термінах. Президент — чи абсолютна влада, чи найманець, якого ми можемо звільнити. Або ми контролюємо владу, або вона нас.
— Если законы не выполнять, какая разница, что в них писать?
18.30 біля входу в штаб Автомайдану широкоплечий 35-річний чоловік із довгим розпущеним волоссям ставить на стіл дві пластянки з кавою. Закриває великий блокнот.
— Не можу харчуватися самою кавою й цигарками, — жує канапку. — Бо не курю. Курці часто так харчуються, я помітив.
Біля столу сидить сивий чоловік, витягнув ноги. П'є чай:
— Головне, що ми будемо робити, коли почне працювати Верховна Рада. Як на машинах заблокуємо Інститутську, Грушевського і всі сусідні вулиці — тоді чогось доб'ємося, — рукою в повітрі малює урядовий квартал.
— Ти мислиш як художник. А я тобі скажу як реаліст. Ці тварі тільки тоді щось приймуть, коли наші самооборонці в них на першому поверсі стоятимуть. Ну, добре — не тварі, просто злочинці.
23.23. Двоє хлопців у бронежилетах, касках і балаклавах підходять до волонтерки. Та роздає чай.
— Мені вже потрібно на посту бути, — бере напій 19-річний Денис. Обертається до дівчини спиною. — Постукай по бронежилету.
Та стукає кісточками пальців.
Хлопець дає їй гумового кийка:
— Цим постукай. Щосили!
Дівчина розмахується і вдаряє.
— Трошки краще, — забирає кийка. Закурює. — Але в любому бронежилеті боки не захищені.
— А він легкий, — дівчина підважує його бронежилет.
— Легкий! Добу поноси. То побачиш, чи легкий. Я приїхав із Кіровограда, працюю там у охороні. Ви заходьте до мене на висоту, коли я там. На горбочок піднімайтеся, — показує на пагорби над Українським домом.
Розмову чує літній майданівець.
— Тут самі нарвані полишалися. Стоїмо і не знаємо, чого. Нашо нам ця опозиція? Вона хоче назад, а люди хочуть уперед. В обласних центрах автобуси стоять, готові їхати на Київ. Та ж не їхатимуть сюди, щоб чаю попити. Наступати треба.
1 
1
Коментарі