— Ви просто мене наберіть, я протягом години підлаштуюся, — каже телефоном 34-річний Олександр Хоруженко. Він — депутат Сумської міськради, директор Центру досліджень регіональної політики і головний редактор порталу "СумиНьюс". Справді, домовляємося зустрітися протягом години — у кафе-кондитерській "Чайкоф" на пішохідній вулиці Воскресенській.
— Днями був у посольстві Нідерландів, говорили про травматичне суспільство, — розповідає Хоруженко, сідаючи за столик. Він у білій кофті та джинсах. — Вони не можуть зрозуміти, чому на території їхнього посольства на Подолі паркуються автомобілі. Це ж наче заборонено, а вже п'ять років паркуються й ніхто нічого не може пояснити. Чого тоді дивуватися, що за 20 років проект Україна не відбувся?
Чи могло все піти інакше?
— Я очікував радикальніших змін. Уявляв, що пройде люстрація — м'яко, еволюційно, але досить швидко. Що покоління, яке зараз у Сумах, Харкові чи Києві приймає політичні рішення, усунуть від цього процесу. А потім удасться піти шляхом Чехії, Польщі, Прибалтики. І вже на початку 2000-х нас приймуть до Євросоюзу й НАТО.
Цього не відбулося. І це проблема нашого травмованого покоління — тих, кому зараз 35-40 років. Бо це якраз період самореалізації, коли всі сили треба віддавати на створення чогось. А не на боротьбу, як ми.
Погортавши меню, Хоруженко замовляє каву й тістечко з абрикосами.
Українці готові до серйозних змін, до руху на Захід?
— Я не згоден із думкою, що люди до чогось не готові. Українці готові до всього. Просто є шлейф страху. Є дуже багато історій, коли людей убивають у міліції, на вулиці, й потім за це ніхто не відповідає. Проти президента казати не страшно — Януковича люди не бояться. Бояться міліціонера, який може тупо вбити за 200 доларів, бо в нього самого зарплата не більша.
Ви відчуваєте, що люди готові перебороти цей страх?
— Тут, у Сумах, ніхто нічого не боїться. От уже в Охтирці чи Конотопі — все інакше.
А чому в Сумах так?
— Тут іще нічого не впорядковано. У нормальних суспільствах, якихось Швеції чи Норвегії, більшість — соціал-демократи, хтось — ліберал, усе чітко розподілено. А ті ж сумчани не є носіями жодної ідеї. Всі бунтарі, вільні люди. Живуть у межах свого мікрокосмосу: квартира чи будинок. На виборах завжди радикально проти влади. Після виборів — проти всіх. Тут ультрапомаранчевий регіон, але він не є носієм ідеології.
Тому і 2004-го люди легко вийшли на спротив. Міліціонери побили палицями студентів (під час протестів сумських студентів проти об'єднання трьох вузів в один. — "ГПУ") – і все. Межу було перейдено, і зник будь-який страх.
Чому ж суспільство зараз таке пасивне?
— Воно не пасивне. Заважає лише дурнувата звичка дивитися на вождів. А вожді постійно "кидають". От у Власенка з "Батьківщини" мандат забрали — усе, кажуть, блокуємо трибуну, організовуємо повстання. І де ж воно зараз?
Звідки треба починати змінювати країну: знизу, з регіонів чи з центру?
— За таких дурнуватих умов, як зараз, — знизу. Та якщо буде політична воля лідерів, тоді зверху. Але за методикою Сінгапура чи Саакашвілі. Коли приходить команда й за п'ять років себе "спалює" — і назавжди залишає політику. Бо того, хто все ламає, ще раз не оберуть. А ламати тут треба все, починаючи з юстиції та міліції. Щоб до них була довіра. Щоб у людей було відчуття безпеки. Адже коли простір довкола тебе — небезпечний, будь-які дії чи бажання вихолощуються.
Дзвонить телефон, Хоруженко на кілька хвилин відходить. Повертається і продовжує.
Чого не вистачає місту для розвитку?
— Всього. Бюджету, тарифної політики. В ідеалі — податок на нерухомість має бути місцевим, як і податок із продажів. Тоді громади конкуруватимуть між собою і за прямі іноземні інвестиції, і за робочі місця, і за все на світі.
А на політичному рівні?
— В Україні все працює в ручному режимі. Я свого часу стажувався в Техасі. У мера Далласа питаю: ви на нараду до губернатора часто їздите? А він каже, що губернатора раз бачив на інавгурації і раз — у Вашингтоні, коли президент Обама збирав. Усе. Тобто мер Далласа не бачить губернатора, а той не бачить його, і обидва щасливі. Бо повноваження не перетинаються. А в нас щопонеділка міський голова іде на колегію в обласну адміністрацію, сам не знаючи, що там буде робити. Брєд.
Чи не пізно щось змінювати в Україні?
— Думаю, навіть зараз країну можна змінити тотально за два роки. Для цього потрібно 50 однодумців.
Хто це має бути і де їх брати?
— У 46-мільйонній країні не може бути так, що людей немає. А вже оті 50 мають узгодити п'ять-сім правил, за якими країна рухатиметься далі. А рухатися вона має до Європи.
А як буде насправді?
— Скоріше за все, ще довго — років 10, чи й більше — буде тягучка, як зараз. Ми будемо боротися, а не будувати.
І в цей час важливо, щоб країна не розсипалася. Для цього треба дати повноваження й забезпечити бюджетною підтримкою місцеві громади, тобто визнати за ними право на самоуправління і гарантувати його. Тоді й уряду легше працюватиметься. І з часом підуть якісь реформи.
Але ж влада діє навпаки, усе більше централізуючи країну.
— Бо ця влада — тимчасовий кримінальний проект.
Чому тимчасовий?
— Ми межуємо з ЄС. Якби були десь біля Узбекистану — це могло б бути й назавжди. А так у нас половина кордону з Євросоюзом і НАТО.
Українська перспектива — тільки в інтеграції в ЄС через підписання Угоди про асоціацію. Інших варіантів я просто не бачу. Навіть якщо буде спроба силою затягнути до Митного союзу — вона не пройде.
Розповідають, що українці 50 на 50 підтримують ЄС, і Митний союз — це маніпуляція. Може, люди так і відповідають, але тільки під впливом ток-шоу й телевізора. Думаю, переважна більшість— десь дві третини населення — за європейські цінності та інтеграцію.
Підписання Угоди треба зробити національною ідеєю, — Хоруженко спирається ліктями на стіл, говорить експресивніше. — По суті, вже так і є. Мільйони українців працюють в Італії, Португалії, Іспанії, там позалишалися. Ми вже туди інтегровані. Демографічно.
Вступ не є метою. Це те ж, що мати мету купити "мерседес", а купивши, не знати що з ним робити. Бути в ЄС — це мати певні стандарти у освіті, в медицині, в інших сферах. Навіть можна туди не вступати, але стандарти, які там роками вимучені — треба сюди впроваджувати. Для цього ідея європейських стандартів поступово має стати національною. А далі відкриваються величезні можливості.
Ментально ми готові до Європи?
— Ментально — ні. Але ментально грузини 2004 року були повністю корумповані, а 2007-го це була країна майже без корупції. За три роки ментальність змінюється.
Є поширений сумнів: "Кому ми в тій Європі потрібні?". Він надуманий?
— Ми дуже цікаві Європі в кількох речах. Наприклад, там немає справді боєздатних армій. У нас же багато людей, які готові помирати. Відвага в них домінує над інстинктом збереження себе, створення сім'ї. Мені здається, серед українців відсоток таких значно більший, ніж у країнах Євросоюзу. Також ми можемо робити ракети, літаки. І третя галузь — сільське господарство.
Зробити європейські стандарти і членство в ЄС національною ідеєю має влада. Вона ж хилиться то в один, то в інший бік.
— Влада має ідею не сформувати, а провести, оформити й не піддаватися на провокації. Ну і, звісно, потрібно працювати з громадською думкою. А тут якраз усе в корупції та російських впливах.
Москва сильно впливає?
— В Україні перша чи друга російська агентура, після США. І зараз провокують скандали з Власенком, інші. Президент домовляється з єврокомісаром, а через два дні якась фігня. Хто цим займається? Ясно, що не Янукович.
Як же тоді пробитися в Європу?
— Думаю, ситуація сама веде Україну туди. Це як доля людини. Бо немає альтернативи.
Керував програмою "Молодь проти корупції"
Олександр Хоруженко народився місті Лебедин на Сумщині. Невдовзі з матір'ю переїхав до містечка Дубровно на північному сході Білорусі. 1985-го повернувся назад до Лебедина.
— Коли вчився у школі, в мене були свої мрії про цю країну. А коли поступив на істфак у сумський інститут і почав працювати з джерелами — ілюзії розвіялися. Тому що країна, яка з ХVIII століття до кінця 1950-х зуміла організувати найбільш масштабний і активний спротив цій імперії — 1991-го вийшла з неї повністю виснаженою і безкровною.
Має фах викладача історії, правознавства, англійської мови та зарубіжної літератури. Після педінституту навчався в Українському вільному університеті в Мюнхені, стажувався в Техасі, Айові, Страсбургу.
Керував сумським відділенням Спілки української молоді, програмою "Молодь проти корупції". 2002-го очолив неурядовий Центр досліджень регіональної політики, яким займається досі.
2006-го пішов працювати в управління внутрішньої політики Сумської облдержадміністрації.
Одружений із координатором проектів громадської компанії "Опора" на Сумщині.
— Формально ми з Оксаною у шлюбі, але вже два роки, як окремо. Можете писати, що неодружений, — каже.
Виховує 8-річну доньку Соломію. Захоплюється футболом та психологією.
Коментарі
15