Синдром поплавка

Ми дивилися з дружиною якось серіал "Коломбо", а перед тим "CSI. Місце злочину" та "Мислити як убивця". Так, заради відпочинку і то далеко не всі серії, хоча варті уваги майже всі. Зізнаюся також, що я спробував було переглянути "Ментовські війни" і ще щось подібне про нашого українського, тепер переважно дубльованого (бо старі серії) супер героя-детектива-поліцейського-криміналіста. Що вам сказати про побачене? А таки кілька слів скажу.

Американські детективні серіали можна поділити на дві категорії: фільми про сищиків-одинаків, як ото Коломбо, і фільми про колективи криміналістів, як оце три різні серіали "CSI". Фільми першої категорії показують головного героя як мислителя, що є мозковим центром і рушійною силою у розкритті усіх можливих і неможливих кримінальних справ. Усі інші дійові особи всіляко сприяють та підпорядковуються тому, хто здатен до глибшої аналітики і більшої оперативності при продукуванні висновків. Усіх дійових осіб об'єднує справа, бажання якісно зробити свою роботу і розкрити злочин. Стосунки будуються за принципом: лідер-колеги-спеціалісти. У кінокартинах другої групи працює колектив однодумців-науковців (психологів, хіміків, медиків, біологів, математиків…), де кожен досконало знає свою галузь і виконує свою частину завдання чітко та швидко. Результат досягається тоді, коли кожен при всіх показує та озвучує суть свого дослідження і лише тоді розсипані пазлики складаються в одну картинку. У цьому колективі кожен може бути як генератором ідей, так і аналітиком. Керівник працює так само, як і всі, але ще і думає про краще використання потенціалу кожного та будує загальну стратегію розслідування. Це принцип колективного інтелекту.

Із кількох спроб перегляду вітчизняних серіалів роблю геть невтішні висновки. Стосунки у колективах нашої кримінальної поліції, судячи із цих фільмів, побудовані або на радянському принципі "я начальник - ти дурень", або на принципах булінгу: "бий слабшого" і "здобувай авторитет за рахунок приниження та цькування ближнього". У наших фільмах такого поняття як міцний колектив однодумців, я вже не кажу про колективний інтелект, не існує взагалі. На екранах ми бачимо переважно одного героя, який і розплутує справи, і стріляє наліво-направо, і захищає ображених, і б'є по морді підозрюваних, тим самим порушуючи закон. Такий собі капітан Жеглов. Складається таке враження, що у нашій кіноіндустрії, а конкретніше - у виробництві серіалів, працюють ті самі комуняки, які дотримуються ще ленінського гасла столітньої давності: "Найважливішим мистецтвом пропаганди є кіно". І які крім радянських серіалів і фільмів про війну нічого не бачили.

Візьму на себе роль такого собі Коломбо і спробую розібратися у тенденціях нашого кіновиробництва, яке навіть під час війни виготовляє досить якісні фільми і яке ніби й починає відроджуватися, але саме ж у цьому ніби сумнівається. Та пробувати розбиратися будемо з точки зору глядача. І лише про побачене на телеекрані. Фільми як такі у нас на телебаченні майже відсутні, а от серіали таки є. То далі - про них. Але бабу-ворожку чіпати не буду - домогосподарки її люблять.

Кілька кримінальних серіалів, як уже було сказано, показують на кількох популярних каналах. Із усього цього низькопробного потоку жодної яскравої провідної зірки на горизонті не видно. Навпаки, складається враження, що наша поліція не говорить українською взагалі, а якщо говорить, то її мовні конструкції геть незграбні, що у нас крім негідників і злочинців немає людей, вартих того, щоб про них знімали серіали, що всі наші правоохоронні органи живуть у минулому столітті, десь у його середині. Бо у тих стрічках, що нам нав'язують разом із єдиними новинами, присутні тільки злодії та вбивці, тільки бізнесмени і покритки, тільки сурогатні матері та інфантильні чоловіки, тільки батьки-диктатори-дегенерати і матері-мачухи-невдахи… Ну, і ще подекуди трапляються безхатченки та повії, що працюють під прикриттям поліції. Від усвідомлення цього всього плакати хочеться. Та ми не плачемо - ми мислимо.

Як би ми не насміхалися над комуняцькими гаслами, але кіно є не просто мистецтвом пропаганди, воно є потужною зброєю, засобом виховання та інструментом поневолення народу. Незаперечним підтвердженням цьому є наш Голобородько, який за допомогою чарівної кіношної палички став президентом Зеленським. Саме фільм створив міф про те, що влада може служити народові. Міф, бо правда у іншому: народ є джерелом і носієм влади. У демократичних громадянських суспільствах народ має засоби і можливості контролювати свою владу, у нас же громадянське суспільство лише починає формуватися, а суспільна думка лише пробує вирватися з полону стереотипів, створених для нас за наші гроші нашими ж фільмами та іншими засобами телепропаганди.

Але я хочу сказати тут про інше. Про важливе. Про національну стратегію виробництва серіалів і фільмів. Тобто, про те, чого у нас нема. Наше кіновиробництво працює за принципом поплавка. За великим рахунком це не просто принцип, це синдром поплавка. Тобто - хвороба.

Уявіть: біля мальовничого озера сидять кілька рибалок із вудками. А мільйони глядачів спостерігають. На рибалок народ не так і дивиться - основна увага прикута до поплавків. Пірне поплавок, ворухнеться - і вправний рибалка витягне велику рибку, а від нездари втече і маленька. Поплавок - це такий собі символ. Це джерело сигналу.

Творці наших серіалів (сценаристи, режисери, актори…) - поплавки на поверхні нашого українського озера. З одного боку від них на волосіні висить наживка, здатна привабити хорошу рибу, а з другого - сидить рибалка, який смикає за вудку коли захоче і як йому заманеться. З одного боку від "поплавків" чудові ідеї і неординарні теми, продиктовані багатющою історією та драматичним життям нашого народу, з іншого - терміни, які підганяють під дати, обмежене фінансування та намагання чимскоріше заповнити порожні ніші кіновиробництва, яких у нас безліч. Вірніше - вони майже всі порожні. Бо якщо Індія виробляє за рік десять тисяч різноманітних та різної якості фільмів (я мовчу про Голлівуд), то усі наші стрічки за тридцять років можна записати на двох-трьох сторінках учнівського зошита… А якісні хороші кінокартини можна порахувати на пальцях рук одного глядача.

А ще наші "поплавки", тобто творці фільмів і серіалів, залежні від таких собі "коломийських бородатих дядечків", які сидять собі на березі зовсім іншого озера, але рибалок розставляють тут. Бо ж наша рибка жирніша, смачніша, ваговитіша і має менше кісток. І, крім того, місцеві екологи за порушення правил риболовлі не покарають. Саме тому у нас і виходять не фільми, а якісь напівфабрикати, якісь серіали з обмеженими можливостями, якісь канадські рейнджери з російським душком та ментовські війни із висмоктаними із пальця сюжетами. А якщо і вигулькнуть із лісу на милицях притомні кайдаші та тихі думки, то власники телеканалів покажуть їх крадькома та ще й опівночі, щоб, не дай Боже, у пересічного українського глядача не виникло і натяку на думку, що у принципі, що хай навіть у далекому майбутньому український фільм, український серіал рідною мовою таки можливий. І зовсім не мусить він бути кримінальним.

Та хай би був і кримінальний. Тільки б уже оті наші поплавки-творці спробували відірватися від тієї волосіні і поплисти у самостійне плавання. Хоча я розумію - хто платить гроші, той і замовляє собі рибку на обід. А поплавок для нього - то таке…

×