Фронтальна політика - вільний вигул можновладців

Президенту Зеленському потрібно обрати між хайпом, виживанням українського народу та відновленням суверенітету. Темні й загрозливі часи. Стратегії ламаються і заплутуються у лабіринтах непередбачуваності. Це важливе питання існування нації.

Обережність, страх, вочевидь, необхідно трансформувати та вмонтувати в нову стратегію. І можливо навіть у ту, яку пропонує президент Франції Еммануель Макрон. Нагадаємо, він закликав євролідерів не бути боягузами та вийти на поле бою з Росією в Україні.

А невпевненість української влади саме в підтримці такої постановки питання, її спроба пройтися між краплинами дощу, в цьому випадку, як ми всі спостерігаємо, грають на користь слабким нейтралістам або й пропутінцям серед партнерів.

Скажімо, поляки не наважуються збивати російські ракети на своїй території. Можливо тому, що знають: ракети можуть розвертатися, виконуючи спеціальну програму атаки "тилу", - ефект несподіванки, коли смертоносну рухому ціль не чекають.

Де стратегія?

Отже, сьогодні навіть не фахівцям у сфері економіки й соціальної політики зрозуміло: вже давно потрібно було ставити питання про стратегію збереження держави в умовах затяжної війни, глибокої кризи та втрати енергії союзниками.

Знову ж таки, напевне, потрібно було взяти за основу й розширити логіку президента Макрона, скориставшись його пропозиціями?

І це можна було б використати для реалізації основних непосильних наразі для нас задач, як от, підписати додатки до безпекових угод про створення коаліції щодо захисту неба в коридорі безпеки із західними країнами, протяжністю 300-400 км вглиб.

І далі - почати процес відновлення національної економіки й повернення біженців; а для захисту цивільного населення, логістичної інфраструктури та всіх видів перевезень - визначити лінію поза бойовими діями, яку, до речі, міг би охороняти й контролювати військовий контингент іноземців. Не поодинокі легіонери – добровольці, а офіційно визначені бригади.

А для залучення безпосередньо в організації оборони України професійних воєнних добровольців: пілотів, ракетників, операторів ППО тощо необхідно створити законодавчі та фінансові умови.

І хто знає, можливо такий підхід - один із вірних способів виживання українців.

Принаймні, у фахових економістів, фінансистів, державних стратегів мало б бути декілька варіантів, що дали б можливість вистояти українській державності.

Однак виходить, що ці варіанти пропонуються, обговорюються у медійному просторі - журналістами, блогерами, активістами, не байдужими фахівцями, але не функціонерами у владі.

Можливо, президент Зеленський не діє в цьому напрямку так рішуче, як нам хотілося б, оскільки боїться викликати якусь кризу перед підготовкою і проведенням Швейцарського форуму миру, що має відбутись 15-16 червня? До речі, без Владіміра Путіна. Але, не виключено, що там буде представник Кремля Роман Абрамович, якому приписують авторство "турецького мирного плану" припинення російсько – української війни.

А тим часом країна-агресорка розширює перелік обʼєктів на території України для атак своїми ракетами й дронами: не лише енергетики, логістичних шляхів, а й залізничних вокзалів з українськими пасажирами, навчальних комплексів, готелів та лікарень.

Водночас, на цьому тлі один із основних наших партнерів Вашингтон усе ще шукає баланс в цій війні десь посередині. Хоч наразі це виглядає неможливим. Середина давно стерта Москвою.

Щоправда на останньому "Рамштайні" друг України, міністр оборони США Ллойд Остін заявив про ключовий пріоритет - ППО. При тому, що жодна країна, окрім Німеччини, поки що не підтвердила готовність передати або продати Україні будь-які ЗРК. Не кажучи про Patriot, у продажу котрих, до речі, Іспанія та Греція жорстко відмовили українцям.

За різними даними, в європейських країнах НАТО може бути біля сотні таких комплексів.

Ну а Київ, утримуючи лінію фронту, змушений адекватно відповідати ескалацією у тилу загарбника. Тобто, наносити удари не тільки по обʼєктах на окупованих територіях і в Криму, але й розширювати атаки на воєнну інфраструктуру та логістику по всій доступній для українських безпілотників території Росії. Заводах, якщо не НПЗ, то складах з паливом, енергетичних об'єктах, воєнних аеродромах та базах.

Роздвоєння Зеленського?

Не зрозуміло, як мислять ключові "мирні радники" президента Володимира Зеленського? Якщо вони розраховують на можливість створити майданчик для глобального осуду Путіна і війни в Україні, то це не лише наївність, але й серйозний стратегічний прорахунок.

Путін повернув собі силу, впевненість і переконаний в неспроможності Заходу реально битись на боці України. Навіть більше того. Він вважає, що американо-європейські союзники падають в рецесію, внутрішні конфлікти, а це загрожує розвалом Північноатлантичного альянсу, а Росія, мовляв, гартується і міцніє під слабкими ударами західних санкцій та стає центром боротьби зі США та європейськими "імперіалістами".

Спроба ж завантажити в генеральну лінію президента Зеленського дві протилежні стратегії, одночасно миру і війни, дезавуюють, дезінформують українців і західних союзників. Ще гірше, що групи миротворців, як навколо президента, так і лідерів союзників, активно демонструють готовність завершити війну якнайшвидше дипломатією. Можливо, саме тому ми тривалий час спостерігали гру союзників, яка загальмувала воєнну допомогу Україні. Як США, так і ЄС.

За таких умов український уряд категорично уникає дискусії про нову економічну стратегію війни та майбутнє України, як воєнної держави. А замість стимулювання створення робочих місць і повернення українців з еміграції, все більше зменшує економічні свободи, розширює атаки на бізнес та створює країну кріпаків.

І ми вже відчули, що може скластися така ситуація, коли західні союзники рішучіше підтримають "Формулу миру" президента. Вони не знають і не розуміють, куди рухається війна. Кожен реагує в залежності від географічної віддаленості від Москви. Путін публічно висловлюється про відсутність планів нападати на держави НАТО, але уряди країн Балтії, Польщі й навіть Німеччини не вірять йому і готуються до війни.

Величезні людські та економічні втрати лише будуть зростати та підточувати рішучість більше втягуватися у війну проти Росії. Особливо, коли Україна змушена буде надто довго поступатися ворогу на полі бою.

Водночас, на Заході все ще зберігається консолідована позиція, що умови для врегулювання війни шляхом переговорів ще не дозріли. І партнери час від часу, підтримують зброєю стратегію зміцнення військового потенціалу України для створення переваг у бойових діях і з позиції сильної сторони таки всадити Москву та Київ за стіл переговорів. Ну а ситуативно, доки є певна кількість зброї, Зеленський певною мірою має можливість до ширшого маневру.

Інша частина єства президента, що сформована за подобою воєнного лідера, закликає ЗСУ й українців наступати ще й цього літа. Напевно, у нього є глибоко секретний план, який вже не зможе отримати московський генштаб, як це сталося з літнім контрнаступом. Хоча його могли отримати із "екрану" марафону, де він детально обговорювався, і всі події розвивалися саме так, як їх планували в телевізорі чисельні помічники, експерти та спікери ОП.

Однак, схоже, реального маневру для стратегування управління війною у 2024 році немає. Причини очевидні. Це - нестача зброї, що унеможливлює ведення війни на рівні воєнної переваги; відсутність ефективної воєнної економіки та воєнної стратегії, справедливої і продуманої політики глави держави.

І важливо нарешті зрозуміти, що снаряди й ракети виграють війну за умови вмілого, креативного і несподіваного для ворога стратегічно грамотного управління. Як і те, що як би ми не мобілізовували всіх підряд, від 18 до 60 років, і чоловіків, і жінок – українців значно менше, ніж мешканців РФ. Така об'єктивна реальність.

У Росії, звісно, набагато більше ресурсів, але якщо партнери чесно й до кінця будуть разом з Україною, то у Кремля не буде шансів.

Маневри внутрішньої дискусії

Будемо відверті. Президент Зеленський успадкував владу старого і кризового типу з олігархічним консенсусом в управлінні країною. З тотальною корупцією, без реальної ринкової економіки, розлогою агентурою Кремля на всіх рівнях, відсутністю справедливого суду і продажністю правоохоронних органів. І це тільки початок проблем.

Команда президента швидко пристосувалася до системи управління країною і поволі відновила новий тип консенсусу. Тепер вже олігархів та іншої частини бізнесу із провладними чиновниками й політиками, які екстремально швидко збагатились.

Тож політика все більше стає панічною, залежною одночасно від страху та амбіцій головних гравців та турбулентності головних носіїв інформації. Її споживання вже давно перевищило можливості людського мозку користуватись інформацією, як знаннями.

От і Верховна Рада почала лякати останнім часом, - тим, що там відбувається. А ще більше — тим, що не відбувається. Поки у Штатах демократи і республіканці з'ясовують, хто — Джозеф Байден чи Дональд Трамп — швидше і надійніше поховає єдину світову наддержаву, українська влада (читай — ОП) впала у ступор. Фактично обмежується тільки телевізійним зверненнями, де, здебільшого, до виділення допомоги Конгресом США проглядалася образа на кволих партнерів.

Варто зазначити, що ОП, допоки тривають кадрові перелицювання, уповільнив керування Радою у ручному режимі. Фактично майже зняв парламент з повідця і він почав гасати навкруги і підбирати все, що лише можна спробувати "на зуб". Чітко це проявилось під час обговорення і прийняття закону "Про мобілізацію".

Цей важливий законопроєкт був обріс такою кількістю поправок-черепашок, що, здавалось, може піти на дно впевненіше, ніж крейсер "Москва".

Скажімо, спочатку депутати засвітили "геніальну" ідею Кабміну щодо арешту майна ухилянтів від мобілізації. Щоправда, згодом це відкинули, однак тим часом відбувся рекордний з початку великої війни відтік капіталу з України, а також перереєстрація майна на дружин, матерів, сестер і коханок.

Тож і охочий до публічності депутат, в якого фонтан ідей передує логіці, таки може натворити чимало шкоди.

Потім почали обговорювати мобілізацію вісімнадцятирічних хлопців — ні, не потребу навчати їх воєнній справі, що є необхідним і в мирні часи, а саме мобілізацію.

Знов-таки, цю ідею відкинули, але цунамі проклять на адресу влади вже прокотилося.

А ще відв'язані народні обранці обговорюють між собою дуже важливі для оборони питання закордонних відряджень, право на висловлювання власної думки без дозволу начальства. І це вам не жарти. А також гендерну рівноправність. Ні, це не про те, щоб всі, незалежно від статі, брали посильну участь у захисті країни, а про те, щоб деякі спритні, але непопулярні активістки отримали можливість займати хлібні посади не за професійними якостями, а за штучними гендерними квотами.

А от для зустрічі 29 квітня з Держсекретарем США Ентоні Блінкеном чи хоча б третина народних слуг зібралась? Тож американський високопосадовець, котрий підтримує Україну виступав у напівпорожній сесійній залі ВР.

Також не відстає від Ради майже залишений без догляду Кабмін. Бо розпочав "Велике будівництво укріплень". Кажуть, на тих самих підходах, що регулярно демонструвало вже сотні разів розкритиковане через корупційну складову, "Велике будівництво".

Тобто, тендер на спорудження чогось захисного може виграти "ліва" фірма, афілійована з місцевою владою. Далі вона знаходить субпідрядника, те ж далекого від будівництва. А реальні будівельники з'являються десь на п'ятій ланці цього ланцюга. Але оскільки на кожній ланці від бюджету відпилюють, то споруди заради економії доводитися зводити не з монолітного залізобетону високої якості, а зі збірних конструкцій, або взагалі з "пінобетону". Від чого воно захистить — риторичне питання...

На початку великого вторгнення громадяни — військові і цивільні — захищали країну майже самостійно, бо політичне керівництво довго не могло оговтатися. Зараз критичний, вирішальний період війни, і знов наші очільники відсторонилися від нагальних справ, здебільшого займаючись більш цікавими справами та апаратними інтригами. Проте, що характерно, влади не полишають. Тож, дуже складний і заплутаний наш внутрішній шлях до перемоги.

×