Результати фінального засідання Національного Шевченківського Комітету ще не були опубліковані, але звинувачення на адресу його членів уже чекали слушної хвилини, аби полетіти у їхні голови. Бо так чи інакше, а у конкурсі завжди хтось програє, а програвати ніхто не любить. Тим більше – творчі люди. У кожного амбіцій багато, у декого – аж зашкалює. Кожному здається, що саме він має бути першим і отримати медаль, гроші чи приз, а раз не переміг, не отримав – щось там було несправедливо… Шанувальники-вболівальники за того чи іншого кандидата переконані, що саме їхній симпатик має бути на вершині. Бо так чи інакше, а Комітет щороку переживає щось подібне.
Голова Комітету Євген Нищук кожне засідання проводив вкрай толерантно і без жодних упереджень, з повагою до думки кожного і з прискіпливою увагою до всіх, поданих на здобуття найпрестижнішої Національної премії України творів. Кожен член Комітету дбає про свою репутацію і дорожить своїм іменем, тому кожен голосував із повним усвідомленням своєї особистої та колективної відповідальності за прийняте рішення. Відтак переможці є.
Місія Національного Комітету з Шевченківської Премії виконана. Але у чому полягає наша місія? Чи просто визначити переможців? Чи не визначити їх у певних номінаціях, якщо немає достойних? Чи не присудити перемогу нікому взагалі? Чи поділити призовий фонд на всіх? Хай там як, а кожне рішення буде мати в собі елемент суб'єктивізму. Хай навіть зведений до мінімуму, бо кожен член комітету є професіоналом у своїй сфері і жодних поблажок нікому не дасть. Але все ж таки. Серед двох рівноцінних ми чомусь здатні вибрати одного. І вибираємо.
Та вибрати переможця – це не місія. Це робота, важка робота, відповідальна, але все ж таки робота. Вперше в житті я одягнув окуляри саме у цей період: під час читання тисяч сторінок вишуканих, різною мірою досконалих, емоційно наповнених та формально довершених текстів. На засідання приходили люди із такими самими почервонілими очима, що свідчило про недоспані ночі. Кожен чесно виконував свою роботу, усвідомлюючи, що саме вона і є (до певної міри) місією.
...ми встановлюємо чи формуємо естетичні канони. Задаємо моду на читання того чи іншого автора, навіть не переможця. Тобто, не обов'язково переможця. Спонукаємо порівнювати, аналізувати, перепроживати знову і знову драми героїв книг, кіно, вистав, симфоній, візуального мистецтва…
На якийсь, більш чи менш тривалий проміжок часу ми встановлюємо чи формуємо естетичні канони. Задаємо моду на читання того чи іншого автора, навіть не переможця. Тобто, не обов'язково переможця. Спонукаємо порівнювати, аналізувати, перепроживати знову і знову драми героїв книг, кіно, вистав, симфоній, візуального мистецтва… Томи письменників-переможців невдовзі вийдуть у спеціальній книжковій серії, на вистави лауреатів підуть навіть колеги акторів із інших театрів. Кіно взагалі викличе дискусії та інтелектуальні бійки…
Отже. Невдовзі лауреати одягнуть медалі переможців із зображенням генія нашої нації Тараса Григоровича і додаватимуть до свого імені: Лауреат Шевченківської Премії. То хто ж вони, ці люди?
Усі попередні роки точилися дискусії на тему: кого варто нагороджувати, наприклад, у літературі: маститих зубрів, так би мовити за вислугу років, чи молодих талантів? Усі четверо претендентів на Премію (фіналістів) виявилися молодшими за шістдесят. Кого би ми не нагородили - все одно це буде молодий автор. Але їх усе таки можна умовно розділити на дві категорії. Перша - Ігор Павлюк та Степан Процюк - люди, які зробили для української літератури надзвичайно багато. Процюк навіть відмовився від посади в університеті, аби мати більше часу для улюбленої справи, для творчості. Його біографічні романи, його проза про нищення української нації у часи совєцького союзу однозначно заслуговують на увагу. А поезія Ігоря Павлюка надзвичайно жива і болюча, як рана на тілі всесвіту. Його Мамай танцює бойовий гопак і вбиває ворогів на інформаційно-ментальному полі бою. У молодшій віковій категорії залишаються Дмитро Лазуткін та Ярина Чорногуз. Їхнє поетичне слово підсилене зброєю - обидва захищають Вітчизну від московської навали, на фронті. Заслуговують на Премію усі, а отримують…
Але не буду тягнути кота за хвоста. Ось вам усі Лауреати:
Д. Лазуткін за книгу "Закладка";
Я. Чорногуз за книгу "DASEIN: оборона присутності";
К. Цепколенко за кантати "Читаючи історію";
С. Джамаладінова за альбом "QIRIM";
Є. Малолєтка, М. Чернов, В. Степаненко за фільм "20 днів у Маріуполі" та серію матеріалів про Маріуполь;
І. Уривський, Т. Овсійчук, С. Карпенко за виставу "Конотопська відьма";
А. Єрмоленко за серію художніх робіт "UKRAINIEN RESISTANCE // Український опір".
Я попросив відповісти на кілька запитань поета Дмитра Лазуткіна. Ось його перше інтерв'ю після отримання високого звання:
- Дмитре, поділися першими відчуттями після отримання повідомлення про перемогу у конкурсі на здобуття найвищої Премії України.
- Про перемогу я дізнався перебуваючи в Новогродівці, на Авдіївському напрямку. Не міг повірити, дуже зрадів. Ходив туди-сюди, місив багнюку. Емоції переповнювали.
- Національна премія імені Т.Г. Шевченка, це для тебе що?
- Це, безумовно, голова премія країни. Йдеться про значення, а не про грошову винагороду, про розмір якої я дізнався від представників оргкомітету лише за день до церемонії вручення.
- "Закладка" привела тебе до перемоги…
- До речі, моя попередня книга "Артерія" була в короткому списку претендентів у 2019 році. Тож те, що мене обрали зараз лауреатом, у певному розумінні, є свідченням позитивної динаміки у моєму творчому розвитку.
- Що надихало тебе на написання текстів книги?
- До початку повномасштабного вторгнення я підготував цю книгу до друку. Але війна і моє перебування на ній - наштовхнули на написання нових текстів, які потребували нового способу висловлювання, нових для мене інтонацій. Тож ці вірші я інтегрував у книгу "Закладка". Вони її змінили. Можливо, додали трагізму, але водночас і пояснили ті передчуття, котрі доволі часто виринали у поезіях написаних раніше, до повномасштабки.
- Кожна отримана премія, у тому числі і нинішня - це чергова вершина, новий виклик, відчинені двері, стрибок у невідомість, канонізація чи щось інше?
- Мабуть, ковток свіжого повітря, який є таким необхідним на цій довгій дистанції. І безумовно - можливість розповісти більшій аудиторії про те, що відбувається зі мною, з усіма нами тепер.
- Як зміниться стиль твого письма після 9 березня 2024 року?
- Я буду продовжувати писати про війну. Сюжетні тексти, максимально чіткі і чесні. Останнім часом мої вірші багато хто перекладає іноземними мовами. Думаю, мій життєвий і бойовий досвід має свою цінність. Писатиму те, про що знаю.
- Для тебе Тарас Григорович Шевченко - це сучасник?
- Для мене Шевченко - це символ, це герой. Дуже важливий і цілком реальний.
- Твоя улюблена зброя?
- Слово, звісно ж... Ну і М2 Бредлі мені дуже подобається.
- Що побажаєш своїм читачам?
- Не втрачайте нагоди проявлятися у любові. Пройти пекло і залишитися людьми - дуже непросто. Але маємо здолати цей шлях. Крок за кроком, але витримати, не посипатися.
Витримаємо! Переможемо!
2 
1
Коментарі