Нобелівська премія і "Оскар" – фантомні болі культурних українців

Активна й патріотична частина українського суспільства, яка мешкає в соцмережах, щодня сумує за втратами на фронті. Справедливо й не оскаржується: гинуть яскраві гідні українці, вічна слава й вічна шана. Проте друга за смутком та ледве не закликом до всенародної жалоби позиція раз по раз міняється. Від 6 жовтня і дотепер Facebook розчарований цьогорічним рішенням Нобелівського комітету. Проблема не лише в тому, що громадянин України знову не отримав однієї з найпрестижніших премій у галузі літератури. Сум, біль та праведна лють посилена фактом, що прокотили Сергія Жадана – улюбленця сотень тисяч українців, більшість яких складає молодь, народжена в 2000-х.

Реакція розчарованих різна. Є ось така, емоційна: "Якщо Нобелівська премія не у Жадана, то це більше не головна літературна нагорода світу. В них збита оптика". А є практичніша, прагматична: "Шкода, що Жадану не дали Нобелівської. 1 млн доларів – це ж скільки всього можна купити для ЗСУ!" До речі, не маю жодних сумнівів: у разі отримання Нобелівки згаданий всує лауреат так би й учинив. Адже лише цього року, під час масштабної війни Росії з Україною, пан Жадан отримав чотири (!) міжнародні премії. Одну з яких, Премію миру від німецьких книгарів, українському громадянину офіційно вручать 23 жовтня на полях Франкфуртського книжкового ярмарку. Та й взагалі літератор, рокер, волонтер та громадський діяч Сергій Жадан – один із найбільш пошанованих різними преміями діячів української культури. І це йому ще нема 50 років…

Невже прихильникам цього замало? Гнів на адресу Нобелівського комітету та одночасне розчарування в ньому зовсім не означають, що культурна спільнота надалі на Нобелівку чхати хотіла. Тут спрацьовує давня, погано притлумлена травма радянської людини, фантомний біль від якої, як з′ясувалося, передається поколіннями на генетичному рівні. Це десь так, як страх померти від голоду, що глибоко засів у тих, хто вижив, і його відчувають діти, внуки й правнуки. Або ж як страх смерті від радіації, що сидить після аварії на Чорнобильській АЕС у кожному українцеві, навіть якщо він народився і жив у невраженому нею регіоні.

 

У цьому випадку мова про особисті смаки, які мають поділяти й визнати всі довкола, всі народи світу, на найвищих рівнях. Тобто, якщо книжка подобається мені і справила на мене враження – її автор геній. Котрий одразу стає беззаперечним лідером думок, а його робота гідна відразу Нобелівської премії. Якщо мені подобається фільм – він гідний "Оскара", а хто не дає моєму улюбленому фільмові "Оскара" – той невіглас. Якщо мені подобається музика – нагородіть її на церемонії "Греммі", не менше. Або на крайняк дайте перше місце на Євробаченні.

Так виглядає вражене радянськими тоталітарними практиками ментальне здоров′я: ми найкращі в усьому, ми найгеніальніші, найталановитіші, ми в усьому попереду планети всієї, тож найпрестижніші нагороди – тільки для нас. І при тому бажано, аби всім зацікавленим в Україні подобалося одне й те саме. Одностайність у любові – запобіжник від срачів та ефективний засіб примирення всіх із усіма.

Але Нобелівська премія, як, до речі, й "Оскар" – уже давно не про всенародну любов та загальне визнання. Або, скажемо точніше, не про любов десятків і сотень тисяч втаємничених і не про комерційний успіх автора й створеного ним продукту. Якщо Сергія Жадана буквально носять на руках в Україні, якщо його вірші й проза перекладені в Європі та Америці, якщо п′єси його авторства мають аншлаги – це не додає прохідних балів для отримання Нобелівки.

Бо тенденція помінялася: і Нобеля, і "Оскара" щонайменше 10 останніх років вручають не за публічність у себе вдома і взагалі не за публічну діяльність. Сьогодні це – про авторський егоїзм, максимальну закритість у побуті й водночас максимальну відвертість, сповідальність у творчості.

Нобелівська премія, як і "Оскар", відрізняються від інших подібних, як пацюк від хом`ячка – іміджем та іміджмейкером. Десятиріччями культивується їхня престижність. Нагорода подається як вищий ступінь визнання. Після Нобелівки чи "Оскара" лишається хіба отримати доведену й зафіксовану аудієнцію в Господа Бога. Українцям таке недосяжне визнання болить особливо саме через штучну маргіналізацію, в якій все українське – хіба крім борщу й вареників, – опинилося через послідовні й системні зусилля Росії. Тому якась патологічна відсутність інтересу до нашої книжки і нашого кіно з боку Нобелівського та Оскарівського комітетів болить без перерви.

Тим часом Росія своїх нобелівських та оскарівських лауреатів має. Серед них – Михайло Шолохов, комуніст і алкоголік, якому навіть у Росії закидають плагіат програмного "Тихого Дону". Або Микита Михалков – переконаний монархіст, відданий слуга путінського режиму, популяризатор "русского мира". Звісно, там ще є Борис Пастернак, котрий підтиском тогочасної радянської влади відмовився від премії. І також – Іван Бунін, про якого слід у контексті Нобелівки сказати кілька слів окремо.

Справа в тому, що в Україні вже кілька десятків років вважається правилом хорошого тону вважати українцями всіх, хто так чи інакше з Україною пов`язаний. Наприклад, художника, творця попарту Енді Воргола – бо він, хрещений Андрієм Варголою, народився в Закарпатті. Або французького міма Марселя Марсо – його коріння з Одеси, як і в актора Сільвестра Сталоне. У нас шукають українців усюди. Особливо – серед відзначених престижними преміями, і бажано – Нобелівською та "Оскаром". "У цьому фільмі другий оператор українського походження. Значить, українець – уже лауреат", – чув я таку репліку. І хоча назву стрічки зараз не згадаю, проте тенденцію підтвердять білоруска Світлана Алексієвич та росіянин Іван Бунін.

Обидвох у різний час відзначив Нобелівський комітет. І обидва мають зв`язки з Україною. Бунін тривалий час до еміграції жив і працював у Харкові, Полтаві, Одесі, знав нашу мову й перекладав із неї. Алексієвич узагалі народилася в Станіславі, тепер – Івано-Франківськ. Тож у різний час на різних майданчиках обох визначали як українців. А отже, Україна – за такою логікою, – має все ж таки своїх нобеліантів. Бодай частково. Як кажуть, на півшишечки.

Логіка хибна, як хибною є оцінка значимості Нобелівської премії. Прямолінійне мислення підказує: лауреати матеріально забезпечені до кінця життя й можуть реально впливати на якісь процеси. Проте Світлана Алексієвич живе собі в авторитарній Білорусі й, здається, жодної оцінки участі своєї країни в російській агресії не дала. А український автор, отримавши Нобеля, навряд буде продаватися більшими тиражами, ще й за практичної відсутності книгарень, і точно не матиме більших гонорарів. Ну добре, дадуть українському фільму омріяний "Оскар". Його український продюсер потім зможе претендувати на пільгове позаконкурсне підвищене фінансування наступного фільму? Теж ні.

Тому для українця жодна з премій – точно не про вирішення проблем і розширення можливостей реалізуватися. Бо поки що українська культура досі не є суб`єктною для сучасного світу, зокрема – читаючого. До речі, нобелівські лауреати останніх років так само не мають для України значення. Цьогорічна лауреатка Анні Ерно хоч колись перекладалася українською за грантовою програмою, проте не прочитана. А Еліс Манро, Абдулразак Гурна, Патрік Модіано чи Луїза Ґлюк тим більше невідомі. Бо це і в своїх країнах – дуже-дуже нішеві митці. Українцям же, навпаки, хочеться нарешті вийти з малесенької маргінальної ніші. І доведеться обирати: або нішевість та декларативна самобутність, а отже, невідомість – або культовий статус, велика аудиторія й закрита дорога до Нобелівки й "Оскара".

×