Очікування революції

 

У листопаді дні короткі, а ночі довгі. Ми повертаємося з лісу. Вже темно, ліхтариків не взяли, то робимо з газет факели.

— Люблю осінню ходити по лісу, — каже дядько Василь. — Особенно як сухо і листки шуршать під ногами. Геть і ногою можу підкинути. Це саме лучче удовольствіє. Уже як листки опали, видно далеко — чи дикий кабан пробіг, чи лось.

Мама сміється:

— Ага, дикий кабан!

— Раз бачив одного, а раз бачив стадо.

— Шо, і на тебе воно не кидалося?

— Я зразу, як побачив диких кабанов, дивлюся, де така деревина, щоб можна було вилізти. Я в курсі дєла.

— І що ти робив, як стадо побачив? — допитується мама.

Двох підірвуть, а двадцять самі повтікають

— Вони собі "Хру! Хру!" да й пішли в сторону. І я пішов дорогою. А лосів бачив десятки раз, — пригадує. — Раз — отакого як до цієї деревини. Єжевіку рву, а там кущ зірвався. Я чуть не всцявся, так злякався!

Крізь дерева стали світити вогні масиву. Ми заговорили, хто скільки буде платити за квартиру за новими цінами.

— Янукович так і казав, що заставить кієвлян асфальт гризти...

— Оце зараз?

— Два года назад.

По пішохідній дорожці їде машина.

— Міліарди можна зароблять у цьому лісі! Штрафувать подонків, які так їздять та ще мусор вивозять, — обурюється дядя Вася. — Міліція в нас ледача. Ти думаєш, Лєна, — звертається він до мами, — люди все будуть так терпіть?! Українці — народ, шо терпить до паслєднєго, а як піднімається, то всіх змітає. Як Майдан. Найдеться воєнний — роздасть хлопцям по селах зброю. Отако: двох підірвуть, а двадцять дворци покинуть і самі повтікають.

Дядько Василь нахиляється, щоб підняти пляшку з-під пива:

— А то ше якесь дурило розіб"є, — ховає пляшку в кульок.

×