Ексклюзиви
Вівторок, 06 червня 2006 17:14
Віра Перцова
Віра Перцова
Віра Перцова

Хата з лелеками

 

На літні канікули я щороку приїжджала до бабусі. Йшла з вокзалу і все дивилася на хату, що на початку вулиці. Вона дерев"яна, розділена сіньми. У дворі на всохлому ясені жили лелеки. Стукотіли дзьобами, а потім годували пташенят. А того літа я забула про лелек. У хату приїхали онуки: Альона зі Львова, а Руслан — з Києва. Їй було 13, як і мені. Вона казала, що Руслан — її сімнадцятирічний двоюрідний дядько.

Ми з Альоною пішли працювати на тік. За нею бігали всі хлопці, а закохався — Кеша. Вечорами ми сиділи біля двору на колодах. Кеша смішив. Дядько Руслан виходив покурити, пильнував Альону. А як Кеша йшов додому, Руслан біг до дівчини, хлопець якої служив у армії.

Якось Альона повела мене до магазину. Показала годинника, якого Руслан збирався купити тій дівчині.

Але як привести її вночі до хати? Баба з дідом сплять, але... Альона придумала: у сінях під їхні двері поставити відро з водою, на нього — порожнє із залізною чашкою, щоб гриміло. За це Руслан дозволив Альоні до ранку гуляти з Кешею.

Вона вимила волосся, полоскала з трояндовою олією. Попросила мене:

Як привести її вночі до хати?

— Понюхай, пахне?

Увечері Руслан пішов по дівчину. Привів її через вікно. А Кеша тієї ночі показав Альоні село. Біля могилок, під ранок, вони сіли на лавочці. Кеша тримав її обличчя у долонях, довго дивився, але не поцілував. Коли сіріло, Альона повернулася додому.

А Руслан виліз із вікна, потім допоміг дівчині. У неї на руці був електронний годинник. Накинув їй на плечі свою джинсову куртку, повів проводжати.

Зараз як іду повз ту хату, у двір не заглядаю. Знаю, що не побачу ні Альони, ні Руслана. В тій хаті вже давно інші господарі. Дивлюся, чи є лелеки. Всі роки були, а цього разу — не прилетіли.

Зараз ви читаєте новину «Хата з лелеками». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода