У 90-х мого однокурсника Славка Барчука відрахували з другого курсу. На довгих 10 років він кудись зник. Перетнулися випадково, на Форумі книговидавців у Львові. Чорний, наче сажотрус, схожий на безпритульного, у потертих штанях, поношеній майці — не впізнаєш.
Пішли пообідати до кав"ярні, що поряд із палацом Потоцьких. Крім кави, там можна пригоститися піцою.
— Погнали мене з універу в 93-му. У рідному селі — я зі Стрийщини — мав дівчину. Та поки протирав штани по аудиторіях, вона вискочила заміж, — почав Славко. — Уяви, за заїжджого фабриканта з Йоганнесбурга. Надіслала листа з вибаченнями та зворотною адресою. Я негайно відповів.
Місяці за три, коли мачуха в спину гнала, аби їхав працювати до Європи, поштарка принесла відповідь. Листа я не читав. Лише розгорнув синенький папірець із величезними печатками — і гайда до Києва візу відкривати.
Колишня дівчина повідомила, що чоловік ревнивий, як Отелло, хоч і чорний. Тому мешкатиму я в передмісті — з донеччанами.
— Вони працюють на шахті, непогані гроші заробляють. Привезла мене до якогось Пітермаріцбурга та лишила чекати на гірників. А спека така, що повітря пливе перед очима, мов туман у Карпатах.
Славко Барчук у савані в Південно-Африканській Республіці
Донеччани прийшли з бригадою зулусів. Привіталися, "бандерою" назвали та привели до вагончика, у якому мешкали вже два роки. Такого убозтва в Україні я не бачив. А піску! На 20 кілометрів навкруги — сама савана.
Доки ти доучувався, я разом із зулусом Радебе й українцями тягав вагонеткою породу. Тішив себе, згадуючи дідусеві розповіді, як йому було в російському таборі у Воркуті — без грошей, без надії. Годував нас кухар-індус, який мав власний пікап і возив саваною гарячі обіди від шахти до шахти. До найближчої було кілометрів 10 у бік кордону з Ботсваною.
Гроші видавали раз на тиждень. Половину забирав індус, доки донеччани не надумали його "виставити". Побили, гроші відібрали й утекли на його ж пікапі. А я залишився — на два роки і три місяці.
Згодом зулуси "виставили" мене. Прийшли до вагончика, запитали в сусіда Моґлави, де гроші ховаю, і забрали все. Навіть не побили...
Наші філіжанки спорожніли. Я замовив ще по каві, Славко продовжив:
— Ледь не помер із горя — украли сім тисяч триста п"ятдесят доларів. Лишилася заначка за тиждень — 200 баксів південноафриканськими рендами. Зулуси мстиві, наче кавказці, тому Моґлаву я не чіпав. Пішов із компасом і мапою шукати Пітермаріцбурга. Гадав, добре орієнтуюся в савані. Щонеділі, разом із Радебе, розставляв капкани на маленьких антилоп, схожих на новонароджених козенят. Ми їх готували на вогнищі.
Та до Пітермаріцбурга не дійшов. Під вечір натрапив на кочових зулусів. Ці дуже відрізнялися від "цивілізованих апартеїдом" злодійкуватих робітників. Переганяв разом із кочовиками стадо корів — худющих, наче колгоспні.
За два місяці опинився на березі великої річки, яка на мапі називалася Оранжевою. Тобто тією, на берегах якої ростуть апельсинові дерева.
— І справді, знайшов там зо п"ять апельсинових плантацій. Господарі там білі. Мешкають вони у віллах із басейнами, відкритими терасами та полями для гольфу.
— Ти пішов просити, аби допомогли?
— Так. Звісно, мені відмовили. Байдуже, чорний ти чи білий. Влаштувався на збір апельсинів. Платили значно менше, ніж на шахті, але праця легша.
Звісно, мені відмовили. Байдуже, чорний ти чи білий
Там я закохався у доньку горбатого листоноші. Була чорною, як вугілля, зате доброю, наче мати, яку втратив ще десятирічним. Старша на шість років, але красива, немов Наомі Кемпбел. Ми побралися в місцевій церкві, адже більшість осілих зулусів — протестанти. Власник плантації виділив нам 10 соток. Я спорудив будиночок, як у всіх сімейних, — з картонних коробок.
— І що, привіз її в Україну?
— Померла під час пологів. Проклятий тесть прогнав мене з села. Колишня дівчина допомогла з квитком на літак.
Ось уже півроку шукаю якоїсь роботи у Львові.
2 
1
Коментарі