— Каждый день как на иголках жду звонка от мужа. Со связью в Дебальцево была проблема. Когда удается хоть минутку поговорить, я на седьмом небе от счастья. Сейчас даже толком не знаю, где именно находится муж, — розповідає 23-річна Олена Левенець із Дебальцевого на Донеччині.
17 січня вона вийшла заміж за 22-річного Ярослава Страпанчука, кулеметника 128-ї гірсько-піхотної бригади. Хлопець із села Гунька Немирівського району на Вінниччині. До війни служив у армії, потім працював охоронцем у приватній фірмі. Олена вивчає банківську справу в Сіверськодонецькому Східноукраїнському університеті ім. Даля.
— Познайомилися через соціальну мережу торік, — згадує наречена. — У кінці жовтня він зайшов на мою сторінку й додався у друзі. Написав, що я йому дуже сподобалася. Переписувалися щодня. Він розпитував, як живу, чим займаюся. Тоді в місті було більш-менш тихо, то він постійно пропонував зустрітися. Одне одному сподобалися.
— Ярослав дуже симпатичний, високий, чорнявий із блакитними очима. З ним було спокійно, — продовжує. — Ми гуляли, говорили. В місті почали запускати сигнальні ракети. Одна летіла прямо на мене. Ярослав за секунду відштовхнув мене і закрив собою. Ракета впала під ноги.
Почали зустрічатися. Бачилися щоразу, як Ярослав міг відпроситися з частини.
— Прибігав хоч на 10 хвилин, аби поцілувати мене, — каже Олена. — Новий рік зустрічали окремо. Ярослав був у Нікішиному, я — вдома. Він переживав за мене, я за нього. Коли обстрілювали, знав, що я боюся, тому дзвонив навіть уночі, заспокоював. Ставало легше.
Після Нового року Ярослава відпустили на десять днів у відпустку. Він запросив мене до себе в Гуньку, аби познайомити з батьками. Саме там вирішили одружитися. Ярослав одразу представив мене як наречену, а ввечері освідчився. Погодилася стати його дружиною, бо він — чоловік, з яким хочу прожити все життя. Військових розписують без черги. Тому поїхали в Немирів, купили обручки й побігли в загс.
— Розписалися потай від батьків. Потім поставили їх перед фактом, — говорить Олена. — Не знали, яка буде реакція, бо ж така ситуація з війною, одні налаштовані проти інших. Але батьки за нас зраділи. Мої не проти, що чоловік військовий. Вони й не проти України. Хочуть миру. Мама сказала, що наш шлюб — найбільше щастя за останній рік. Війна війною, а в нас — любов. Батьки Ярослава щасливі, що тепер матимуть ще й доньку.
Після одруження пара поїхала до Дебальцевого. Ярославу 19 січня треба було повернутися в частину. Олені — до матері, 52-річної Ольги Іванівни. Вона інвалід 2-ї групи, має проблеми з ногами, пересувається з ходунками.
— Чоловік не хотів, щоб я поверталася в Дебальцеве. Одразу сказав: ти тут до першого пострілу, — розповідає Олена. — За кілька днів почалися артилерійські наступи. Помню, коли обстрілювали нашу вулицю. Я вдома сама, всі меблі трусяться, жах. У сусідній будинок влучив снаряд, там були мама з донькою. Донька вибігла, а жінка згоріла заживо всередині. Тоді Ярослав сказав: "Хватить!" і відправив мене з волонтером до себе додому. Через тиждень і мою маму привезли. Живемо з його батьками й молодшим братом.
Після війни Олена і Ярослав планують влаштувати велике весілля. Хочуть оселитися у Вінниці. Мріють про трьох дітей, власну квартиру й авто. А ще — подорожувати Європою.
2 
1
Коментарі