Є в Києві поет, змалечку прикутий до інвалідного крісла. Руки Юрію не служать, тому вірші на комп'ютері друкує носом. Ось-ось вийде четверта збірка його поезій і компакт-диск із піснями.

Велика дев'ятиповерхівка на Оболоні. Усі під'їзди — без охорони. Обмальовані стіни, понівечені ліфти, вирвані поштові скриньки. Тут, у трикімнатній квартирі на третьому поверсі живе родина Юрія Тітова, 26 років. Двері відчиняє мати — Лідія Петрівна, 56 років. Батько — Микола Леонідович, 61 рік, — на роботі. Працює в котельні оператором.

Під люстрою висить "музика вітру" — атрибут фен-шуй. Китайська ознака благодаті. Чотири трубочки, сині дельфіни. Зачепиш головою — дзвенить

У п'ять років написав першого вірша.

Юра сидить у великій кімнаті в інвалідному візку. Вітається очима і посмішкою. Волосся русяве. Одягнений у брюки та светр.

У тьмяній воді акваріума плаває золота рибка. На стінах — дипломи. Поруч — ікона Божої Матері, вишитий хрестиком портрет Шевченка, випалене на дереві зображення Ісуса Христа з ягнятами. Праворуч від дверей — комп'ютер, ліворуч — диван. Шпалери "без строку давності".

— Доводиться вибирати, — пояснює пані Лідія, — ремонт чи нова Юрина книга.

Юрій Тітов, попри хворобу, добре чує, усе розуміє і добре орієнтується в світі. Може вимовити лише кілька звуків, складає їх у слова "да" і "ні". Та рідні його розуміють. Має старшого брата, Миколу, 36 років, який із дружиною та сином давно живе окремо.

— У лікарні була перезміна, — пригадує мама Лідія. — Мені казали: "Нам некогда. Ждите...". І дитя "перетримали". Пологова травма — і церебральний параліч.

Коли дитині виповнився рік, стала вивчати з ним абетку. Схоплював дуже швидко. Так, ніби літери знав до народження. У п'ять років написав першого вірша. Потім попросився на Шевченкову гору до Канева. Перша збірка, російськомовна, вийшла друком, коли Юра закінчував 10-й клас. А після 1991-го став складати вірші добірною українською.

У червні його запросили до Кабінету Міністрів. Вручили диплом "за внесок у розбудову держави". Юрко навіть сфотографувався за робочим столом прем'єр-міністра.

Я знаю, що він кохає блондинку Олю, 25 років, яка викладає англійську мову в університеті. Вона теж пише вірші. Багато з них присвячує Юркові.

— Ніжні стосунки в них зав'язалися кілька років тому, — ділиться таємницею мама Лідія. — Дня не минало, аби Оля не прийшла. А зараз стажується за кордоном як перекладач.

Юрко сфотографувався за робочим столом прем'єр-міністра

До кімнати неквапом заходить кіт Тімка. Білий з чорними ознаками. Підходить до Юрка, вистрибує на руки, тулиться до грудей, обіймає за шию. Зрештою, вкладається на руках поруч із клавішами комп'ютера.

— Тут або Тімка, або робота, — зауважує мама.

Юра намагається щось сказати.

— А пригадуєш, як урятував Тімку? — перекладає мені мову сина. — Ми гуляли в дворі. Юра побачив кошеня, погризене собаками. Підібрали. Тімка виріс на славу. Тільки вухо досі болить. Юру він заспокоює, заколисує.

Півтора року тому я вперше побувала в гостях у родини Тітових. Тоді по квартирі, крім кота, ходив іще голуб Воркуша. Крила й голівка птаха були змащені зеленкою.

Юра нахиляється обличчям до клавіш і "видзьобує" текст:

— Одужав. Відпустили на волю. Недавно прилітав голуб, дуже схожий на Воркушу. З голубкою.

Лідія Петрівна пригощає зеленим чаєм, гречаним медом та шоколадними цукерками. А Юра на прощання дарує роздруківку свого вірша про кохання.

×