— Рибаки обзивають мене браконьєром. Обіцяють поліцію викликати. Є такі дурні, що навмисне накидають битого скла туди, де я ходжу, — розповідає 46-річний Валерій Чамлай із Тального Черкаської області. Останні 15 років ловить рибу голими руками.
Похід на річку Гірський Тікич переносимо з Валерієм кілька разів.
— Дощ почався, похолодало, — каже Чамлай. — Підемо іншого разу.
Наступні вихідні він працює — супроводжує машини з поштою. На третій тиждень відмовляється, бо Гордашівська ГЕС на річці Гірський Тікич спустила воду.
— Як іде велика вода, я ловити не можу. Рибі є куди тікати, — пояснює.
Нарешті телефонує:
— Чекаю тебе на Макотерчику за 15 хвилин. Зустрічаємося біля водопою.
Макотерчик — улоговина між двома горбами. Місцеві байкери облаштували його під мотодром. Гірський Тікич — вузька річка. Найбільше має 30 м завширшки. Береги заросли очеретом. У воді лежать повалені дерева.
Валерій приходить у гумових чоботах по коліна. За спиною — білий мішок від цукру.
— Ловлю рибу старовинним дідівським методом, — продовжує. — У Тальному ніхто так не ловить. Рибу беру наосліп, бо у воді нічого не видно. Маю чутливі руки — за півметра чую, як риба водить хвостом у воді. Одним рухом притискаю її до дна і витягаю на поверхню.
Скільки в мене було учнів — лише один навчився брати. Малий ще. Його теж Валєркою звати. Батько в нього воював в АТО. У решти не виходить — руки нечутливі.
Чамлай народився в Тальному. З дитинства ходив на Гірський Тікич.
— У 7 років надивився, як дядьки хватками (знаряддя браконьєрів. — ГПУ) ловлять рибу, — говорить Валерій Чамлай. — Побачив у матері на вікні нову тюль. Дочекався, доки вона піде на роботу. Зняв і побіг ловити рибу. Заялозив її в брудній воді. Думав відстіраю, але нічого не вийшло. Мати виламала прута й такого дала, що кілька днів не міг сісти. Тюль наприкінці 1970-х дорого коштувала.
Років у 30 пішов на водосховище Гордашівської ГЕС. Вже жонатий був, солідний чоловік. Просидів увесь день із вудками без кльову. Коли дивлюся — риба ходить в очереті. Той аж хилитається. Ану, думаю, спробую руками. Заліз і зловив відро карасів. Тоді викинув вудки, спінінги й почав ловити руками. Техніку вдосконалював на сільських ставках. Восени їх спускають, і в річечку набивається повно риби. Зараз у ставки не пролізеш, бо вони всі в оренді.
Чоловік проходить берегом із десяток метрів. Дивиться, чи немає за поворотом річки рибалок. Бачить одного й повертає назад.
— Я при них ловити не можу. Кричать, сваряться. З вудками і спінінгами сидять на березі щодня. А я раз на тиждень вийду на півгодинки побродити. Ось тут буду заходити, — Валерій спускається у воду в одязі. — Головне — скаламутити воду вище за течією. Риба перестає бачити. Забивається під корчі, між коріння очерету. Можна говорити, кричати — з місця не рушить. Стоятиме, доки її не візьму.
Чалапає по очерету. Потім повертається на місце, де заходив. Стає у воді навприсядки. Футболка стає мокрою. Сухим залишається лише кутик на спині біля шиї. Валерій починає руками вивчати дно. Залазить під вербу на протилежному березі й шурує там хвилин 10.
— Плохо дєло! — кричить. — Вода прибуває. ГЕС почав спускати. Не пхинькай. У мене вже кіло риби є.
Валерій бреде до берега. Розгортає мішок і показує з десяток карасів розміром на долоню.
— Та коли ж ти їх упіймав? — питаю.
— Тільки-но. За руками треба слідкувати. Зараз тобі покажу.
Бреде за течією до найближчого латаття. Присідає. Нишпорить руками. Дістає з води карася.
— Малий. Я таких відпускаю.
Знову нишпорить. Відпускає ще три карасі.
— А оце вже гарний, — дістає рибину вагою грамів у 200. Кидає до мішка. — Найбільша рибину, яку вловив руками — короп на 2 кілограми. Більшого втримати не можу. Він б'ється і виривається.
Найважче брати лина — слизький. Але линів у Тікичі майже не залишилося. Важко дається щука — вона сильна й слизька. Більшу ніж на кіло не втримую. Зате судака ловити — одне задоволення. Він стоїть на течії по піщаному дну. Луска шершава, є за що вхопити.
А якось діло було увечері, темніло. Запустив руку між очерет. Чую слизьке щось. Потягнув. Дивлюся — ондатра. У повітрі повертається, як собака, і хоче вхопити мене за руку. Відпустив.
Моє перше правило — ніколи не лазити в норах на березі. Там сидить ондатра чи гадюка. Лептоспіроз гарантовано.
Валерій показує на камінь під берегом.
— Бач, як вода прибуває! Коли ми йшли, цей камінь був сухий. А зараз увесь у воді. Якби не велика вода, взяли би сьогодні кілограмів 7 риби.
Виходить на мілину, струшує п'явок із рук. Збиває їх щиглем. Місце укусу змиває водою.
— Вони ж корисні, — сміється. — Після рибалки йду додому й першим ділом змащую руки гелем після гоління. Зимою трохи гірше. Руки дубіють, не відчувають болю. Кілька разів капітально порізався.
Да, я й узимку ловлю. Коли льоду ще немає. Хоча пару разів ловив і по льоду. Одягаю гумовий костюм — і вперед.
За годину в торбі Валерія — 3 кг карасів. Він пройшов не більш як 100 м.
— Ну ось, на сковорідку наловив, — усміхається. — Я колись продавав рибу на базарі. Покинув.
Стягує брудну мокру футболку. Знімає зі спини й живота три жирні п'явки. Йде додому з голим торсом.
— Підемо, глянеш, яка в мене риба в холодильнику лежить.
Піднімаємося на гору до хати Чамлая. Тут живе з другою дружиною. Від першого шлюбу має дорослу доньку. Виймає з холодильника кілька карасів грамів на 300 й одного судака.
— На базарі зловив? — Ні, — каже. — Я туди по рибу вже років 20 не ходжу.
Серед браконьєрів — колишні міліціонери
— Риби за останні 10 років у Гірському Тікичі стало реально менше, — говорить рибалка Валерій Чамлай. — У неї три вороги — ГЕС, цукрозавод і браконьєри. Останні б'ють електровудками. Кілька днів тому лазила тут компанія. Не наші, бо по-руськи говорили. Коли б'ють електрикою, вся риба одразу не спливає. Буває, одійде. Або випливе за 20 хвилин. А тоді валяється дохла. Серед браконьєрів — колишні міліціонери.
ГЕС шкодить, бо спускає воду. Карась іде на мілину нереститися. Потім вода спадає, а ікра залишається на березі. Цукрозавод труїть річку весь рік. Восени варять цукор. Щоб зекономити електрику, не подають нечистоти у відстійники, а залишають у ямі. Піде дощ, і все опиняється в річці.
1 
1
Коментарі