Киянка 90-річна Раїса Голуб щодня на столичній станції метро Політехнічний інститут чекає свого чоловіка Івана Петровича. На початку 1980-х він поїхав на заробітки до російського Сургута. Досі не повернувся.
— Цілими днями виглядаю, а його все немає, — каже Раїса Семенівна. — Ми з ним 60 років прожили. Познайомилися в Москві, де він навчався. На канікули поїхав додому, а свого пса залишив, бо тоді в поїзді тварин не дозволяли перевозити. Я побачила собаку, стало шкода, забрала додому. Мама сварила. Казала: "Тут самим немає чого їсти, а ти ще пса привела". Але мала добре серце і дозволила його залишити.
Тиждень вгадували, як його звати. Усі клички перепробувала, він відгукнувся на Рекса. Жив у мене, але щодня просився на вулицю. Знала, що бігає на вокзал господаря виглядати. Увечері повертався. Десь через два місяці пес повернувся додому з хлопцем. Одразу зрозуміла, що то його господар. Рекс не знав до кого бігти — то до мене скочить, то знову до Івана біжить. Господар його поплескав по спині і сказав: "Пішли в гуртожиток, а завтра знову до Раї прийдемо". Півроку Іван ходив до мене. А коли закінчив інститут, запропонував одружитися.
10 років подружжя жило в Москві, потім перебралися до Києва. Дітей не мали.
— Після війни Іван влаштувався на завод "Арсенал", а я — у будинок моделей. Була майстром із пошиву верхнього жіночого одягу. Нам дали спільну трикімнатну квартиру на вулиці Дарвіна. Здавалося, що живемо в гуртожитку. Як були на роботі, то наче і не помічали незручностей. А на пенсії цілими днями в хаті сиділи. У туалет спокійно не підеш, на кухню не зайдеш. Вирішили цю продати і купити окрему. Та сусіди не схотіли. Чоловік тоді сказав: "Товариш розказував, що в Сургуті інженерам гарно платять. То я туди поїду і за кілька років назбираю на квартиру. Будемо спокійно віку доживати".
Раїса щомісяця отримувала від нього листи.
— 1992-го сусіди погодилися продати квартиру. Дали нам за неї 38 тисяч доларів. То ми порівну поділили і вийшли копійки. Але за ті гроші я знайшла однокімнатку біля Політехнічного інституту. Досі дякую Богові за таку можливість, бо наступного дня ці гроші геть знецінилися. Тоді написала чоловікові: "Рідненький, повертайся. Купила окрему квартиру". Унизу написала нову адресу, та відповіді так і не отримала. Досі не знаю, чи живий. Племінниця радила звернутися в службу розшуку людей. Та що я там скажу? У мене навіть його фотокартки немає.
10 років живе в квартирі без води і газу.
— Були іржаві труби. Чоловік племінниці мені казав: "Не хвилюйтеся. Я тут усе нове поставлю". Та не встиг — за тиждень висох і помер. А в мене немає грошей, щоб ті труби поміняти. Довелося і газ відключити, бо все одно там нічого готувати не можу. Ходжу до сусідських дівчат. Вони води у пляшки поналивають, щоб було помитися. Завжди чаєм пригостять і якийсь бутерброд дадуть. Уже не пам'ятаю, коли гарячий суп їла — усе всухом'ятку. У кафе піти не можу, бо пенсії не вистачає. Маю 40 років трудового стажу, а отримую всього тисячу гривень. Наприкінці кожного місяця думаю: "Витратити останні гроші на булку чи краще взяти буханку хліба?" Беру хліб, бо його на довше вистачає. Але все одно по кілька днів доводиться голодній сидіти.
Раїса Семенівна дістає з целофанового пакета в'язання. Розпускає стару зелену кофту і в'яже жилетку.
— Племінниця принесла старий підлітковий светр. Думаю: нащо він валяється, все одно ніхто не носитиме. Розпустила. Як чимось зайнята, то хоч дурні думки в голову не лізуть. Ще люблю читати. Роблю це ввечері та на вихідних, щоб розважитися. Книжки мені приносить працівниця метрополітену Валя. Оце нещодавно прочитала "Знедолені" Віктора Гюго, а перед тим — "Віднесені вітром" Марґарет Мітчелл.
3 
1
Коментарі
2