— "Там буде надзвичайне свято. У Львові ще такого не було" — так Іванка, подружка моєї доньки, запрошувала нас на Скнилівський аеродром. Вона мала виступати на сцені, — розповідає львів'янка 57-річна Ольга Дудченко. У Скнилівській трагедії втратила доньку 7-річну Мар'яну і чоловіка 42-річного Сергія Дудченків.
Сьогодні виповнюється 16 років від дня наймасовішої в історії авіашоу катастрофи. Вона сталася 27 липня 2002 року на Скнилівському аеродромі поблизу Львова. Винищувач Су-27 впав у натовп глядачів. Загинули 77 осіб. Зокрема — 28 дітей. Постраждали понад 500 людей.
— Ми не обіцяли Іванці, що прийдемо. Моя мати напередодні потрапила в лікарню з тиском. Чоловік мав іти в гараж ремонтувати машину. Я після того, як провідаю маму, збиралася на дачу.
Мар'янка у п'ятницю вечором довго гуляла у дворі і в суботу прокинулась аж об 11-й годині. Засумувала, бо шоу мало починатись о 10:00. А ми ще й кажемо, що маємо інші плани. Говорить, Іванка плакатиме, як не прийдемо. Тоді чоловік відклав усі справи. Вони вдвох зібралися. Я їм поклала з собою компот, пляцок з яблук, що вночі спекла.
Сергій дав мені трохи грошей. А Мар'янка в нього з гаманця взяла ще 20 і 50 гривень. Дала мені. Каже: "Мамо, тобі треба більше". Я доньку прошу: "Чемна будь". Бо вона була дуже непосидюча. Відповідає: "Я дуже чемна". Чоловік махнув рукою, мовляв, дарма переживаю. І пішли. Я побігла до вікна їм помахати, але вже не побачила.
Як дізналися про смерть рідних?
— До обіду наварила їсти, прибрала і така була задоволена собою, що вони скоро прийдуть, а я вже справилась. Летовище від нас за 3–4 кілометри. Але я сильний гуркіт почула. Ще здивувалась, хіба ж вони там літають? Думала, стоятимуть, як на параді.
Упродовж наступних двох годин уже переживала. Писала Сергію на пейджер, він не відповідав. Подзвонила родичка зі Скнилова. Питає, чи ми вдома? Кажу, так. Мала на увазі, що зі Львова ніде не поїхали, бо 3 серпня мали квитки на море в Одесу. А вона: "Слава Богу, бо в нас літак упав на людей". А я їй, що Сергій і Мар'яна — там.
Почала дзвонити родичам Іванки. Вони по воду пішли за кілька хвилин перед катастрофою. Сказали, що мої живі. Сергій постраждалих рятує, він же лікар. Я не повірила. Він би попросив дитину забрати, аби вона того не бачила. Казали, там понівечені тіла й багато крові.
Як ви знайшли чоловіка і доньку?
— На аеродром не пускали. Подзвонила журналістці Наталії Балюк, редактору "Високого Замку". Її Юлічка з Мар'янкою в садок ходили. Поїхали разом. А там кажуть: "Живі пішли додому, поранені в лікарнях, а мертві залишаються на летовищі".
Об'їхали всі лікарні. Нам відповідали, що таких у списках немає. Вже напам'ять ті списки знали. О пів на першу ночі дісталися в міський морг. Його працівник дозволив зайти. Я перехрестилась і рушила. А він побачив хрест — і заборонив. Подумав, що не витримаю. Якраз під'їхав до моргу останній борт із загиблими. Вантажівка вкрита чорними кульками. І першу спускають мою Мар'яночку. Бачу її світле волосся, білі ножки, а на голові — чорний кульок. Плакала, що було сили. Але щаслива була, що знайшла тіло. Бо не всі батьки могли дітей поховати. Хто ручки в могилу клав, хто ніжки, хто іграшку.
Сергія знайшли наступного дня. Його колеги впізнали його по руках. Тільки у четвер з ним робили операцію. Працював акушером-гінекологом. Мар'янка теж лікарем у пологовому хотіла стати. У дитинстві побачила, як народжуються козенята.
Сергій із собою брав фотоапарат. Казала йому, аби хтось зробив їхнє спільне фото, бо не мали такого. Там були знімки з Великодня, і з останнього дзвоника, і з Мар'яниного дня народження. Фотоапарата так і не знайшли.
Як вони загинули?
— Опинилися в самому епіцентрі. Валерій Рудь, у якого там загинув брат Олександр, знімав усе на камеру. Потім я бачила на сповільнених кадрах, як Сергій потягнувся до Мар'янки, аби пригорнути. Не встиг, бо їх відкинуло одне від одного на 50 метрів. Швидкість літака була 350 метрів за секунду. Обоє загинули від травм голови. Сергію переламало ще й руки.
Якими вони були в житті?
— Сергій — добрий, чуйний. Він був хорошим лікарем, багато часу на роботі проводив. Але як Мар'янка йшла у перший клас, узяв вихідний. Весь день із нею робив тести. Потім вчителі питали, хто її так гарно підготував.
Донька читати-писати вміла, англійська їй давалася. Дивилася мультики французькою, польською. Танцювала в хореографічному ансамблі "Сонечко". Охоче йшла до школи. Боялась запізнитись на лінійку в понеділок, коли співали гімн України.
На останній дзвоник у першому класі вчителька сказала всім одягнути темний низ і білий верх. А Мар'янка хотіла вдіти український стрій. Я не дозволила, тепер шкодую.
Як вшановуєте їхню пам'ять?
— Кожну неділю ходжу до каплички у Скнилові. Раз на місяць буваємо на летовищі. На день народження на могилу доньки принесла 23 троянди — їй мало виповниться стільки років.
У випускний рік діти з її класу з учителями на останній дзвоник зібралися на цвинтарі. Мені було важко. Не хотіла їх розчаровувати сльозами. Але почула гімн України, на який так спішила Мар'яна. Зрозуміла, що маю там бути.
Скільки часу вам знадобилося, аби все пережити?
— Рана не загоїлася, а лише зарубцювалася. Час не зменшує страждань. Смерть дитини — найважче, що може випасти на долю матері. А втрата чоловіка позбавила мене опори й підтримки, можливості мати ще дітей.
Я залишилась сама. Живу з 82-річною мамою. Три роки не працюю за станом здоров'я. Маю проблеми із зором і серцем. До того була головним бухгалтером на фірмі.
Підтримуєте зв'язок з іншими людьми, які втратили рідних у Скнилові?
— В одній родині загинули дві дочки. Вони народили ще двох хлопців. У ще одних — після трагедії з'явилися на світ син і донька. Деякі, як і я, самі залишились. Хто від онкологій лікується, хто досі у львівській психлікарні на Кульпарківській лежить.
Мені тоді допомогла психотерапевт Оксана Кулик. Щодня приходила і ми проговорювали все, що сталося. Звісно, підтримували родичі та знайомі.
Яку допомогу отримуєте від держави?
— Згадують про нас раз на рік. Від міськради дали 2 тисячі гривень. Раніше давали по 500.
На Голосківському цвинтарі у Львові поховано 350 кілограмів біомаси. А Україна не визнала Скнилівську катастрофу трагедією. Статусу потерпілих не маємо. Ні пільг, ні соціальної допомоги. Жоден президент не вибачився за те, що сталося.
Чотирьох генералів виправдали
27 липня 2002 року на аеродромі у Скнилові поблизу Львова відзначали 60-річчя 14-го авіаційного корпусу Віськово-Повітряних сил України. Влаштували шоу. На нього прийшли подивитися близько 10 тис. людей.
Підготовлений Міг-29 через погодні умови не зміг вилетіти до Львова. Замість ного задіяли Су-27. Фігури вищого пілотажу виконували пілоти Володимир Топонар і Юрій Єгоров. О 12:52 літак впав у натовп і вибухнув. Пілоти катапультувалися. Загинули 77 осіб.
Причиною трагедії Генпрокуратура назвала погану організацію заходу. Пілотів звинуватили у недбалості. Вони не визнавали своєї провини. Вказували, що їх польотні карти значно відрізнялися від місцевості, де були маневри. І виконували їх на літаку, на якому не тренувалися.
Володимир Топонар отримав 14 років в'язниці, Юрій Єгоров — вісім. Заступника командувача 14-м авіаційним корпусом Анатолія Третякова засудили до шести років ув'язнення, п'ять — отримав керівник польотів із землі Юрій Яцюк. 2007-го президент Віктор Ющенко помилував Третьякова і скоротив термін ув'язнення Єгорову до трьох років. Чотирьох генералів, справи яких розглядав Військовий апеляційний суд, виправдали у жовтні 2008-го.
Сім'ям виплатили від 10 до 100 тис. грн. В Європейському суді з прав людини розглядали 33 справи про компенсації. 2016 року ЄСПЛ визнав позови необґрунтованими, бо Україна не приховувала цього інциденту і провела повне розслідування.
3 
35413
Коментарі