Поетеса 80-річна Ліна Костенко живе в центрі столиці на вул. Гончара, 52. Уранці 10 вересня до її будинку під"їжджає вантажівка. Звідти виходять двоє чоловіків. Знімають сорочки, одягають жовті спецівки й починають відвантажувати червону цеглу.
— На дев"ятому поверсі замовили 5 тисяч цеглин, — розповідає один із них. Називається Віталієм. Прізвища казати не хоче. — Господарі недавно купили квартиру, тепер хочуть її перепланувати. Між кухнею та вітальнею виб"ють стіну. З однієї спальні зроблять дві. Кажуть, у цьому домі раніше жили тільки письменники. А зараз половину квартир багаті люди повикуповували.
У дворі розташована приватна стоматологія та магазин сувенірів із Латинської Америки. Дві жінки середнього віку виходять перекурити. Розмовляють російською.
— Ой, шума из-за этой вашей Лины. Постоянно что-то передают нами, какие-то конверты, записки, спрашивают. Я из России, подруга Татьяна — с Беларуси. К нам она никогда не заходила, но теперь мы тоже знаем, кто такая эта ваша Кастенка. Вот, думаю, может, и себе посмотреть, что она пишет?
Поетеса живе на п"ятому поверсі. Ліфт усередині обклеєний рекламою. Пропонують броньовані двері, металопластикові вікна, цукор, борошно та швидкісний інтернет. На дзвінок у помешканні ніхто не відчиняє.
Із квартири N5 у махровому халаті визирає сусідка Тетяна Костянтинівна:
Сказала: "Від цієї влади жодної нагороди не візьму"
— Ліна Василівна впускає лише родичів або добрих знайомих. На дверях має камеру, усіх гостей бачить. Під двері письменники приходять, приносять свої книжки. Хочуть, щоб прочитала і сказала свою думку. Ліна Василівна не відчиняє, то вони до мене йдуть, просять передати. Одна жінка навіть гроші пропонувала, я відмовилася. Якийсь чоловік зі стосом книжок два дні під під"їздом чергував. Не дочекався. Вона якраз у Чорнобиль поїхала.
Розповідає, що 10 березня на день народження до сусідки приїжджали представники президента Віктора Януковича.
— Принесли величезний букет. Ліна Василівна була б рада привітанням, та не від цієї влади. Сказала: "Від цієї влади жодної нагороди не візьму".
Вранці 14 вересня на лавці біля під"їзду сидить перекладачка Ольга Сенюк, 81 рік. Чекає, коли донька Костенко Оксана Пахльовська їхатиме до Італії. Там вона викладає в Римському університеті.
— Чекаю, бо хочу з Оксаною попрощатися. Тепер вона часто приїжджає — бере відпустки, щоб із матір"ю побути.
Із під"їзду виходить Анатолій Якимець, викладач Києво-Могилянської академії. Ставить дві червоні дорожні сумки в багажник машини "Шевроле Лачетті". Ліна Василівна виходить на вулицю, сідає на переднє сидіння. Опускає вікно і махає рукою Ользі Дмитрівні.
— Хоч би заторів не було, а то ще не встигнемо, — каже. — Думали раніше виїхати, та все не могли попрощатися.
Оксана цілується з Ольгою Дмитрівною. Ліна Василівна просить її швидше сідати в авто.
— Ліна ні з ким із сусідів не дружить, — говорить Ольга Сенюк. — Вони не того рівня, щоб із нею спілкуватися. Ми з нею майже кожного дня зідзвонюємося. Маю в селі Маркізівка на Черкащині садибу, часто туди з Ліною Василівною їздимо. Їй більше немає куди на природу виїхати. Домовилися, що на вихідні підемо по гриби. Вона хотіла вранці виїжджати. А я кажу: "Чого тобі рано вставати. Ти й так до ранку пишеш. Поїдемо вдень, там переночуємо. А на світанку підемо гриби збирати".
2 
1
Коментарі