Єдиний в Україні Театр міміки та жесту існує вже 36 років. Усі актори у ньому глухі. Колись у трупі грало 40 людей, тепер — 16. Ми розмовляємо із заступником директора театру Ніною Зайонц, 56 років. Це симпатична білявка в окулярах. Допомагає нам порозумітися перекладачка Тетяна Журкова.
Пані Ніна показує дипломи, які висять на стінах у її кабінеті.
— Цей — із танцювального фестивалю, — жестикулюючи, розповідає. — Він дуже дорогий, бо поставив нас на один щабель із акторами, які чують. Але наші актори отримують всього по 600 гривень...
Дзвонить телефон. Тетяна показує, щоб пані Ніна увімкнула факс.
— Родом я із Сибіру, — веде далі заступниця директора. — У школі займалася тенісом, навіть виступала на чемпіонаті СРСР. Якось приїхала до Києва у відпустку. Тут мене одразу прийняли в трупу. І з майбутнім чоловіком познайомилася в театрі: він був диктором. Тепер нашій доньці вже 27. Ще маленькою я навчила її мови жестів. Без казки вона ніколи не лягала, — сміється.
Мусив сам готувати, відводити сина у дитсадок
Ми спускаємося до актової зали. Там іде репетиція.
— По-о-оцілувалися! — легко кружляє на сцені сивий чоловік у світлих брюках і яскравій сорочці. Це 66-річний балетмейстер Валентин Шевченко. Дев"ятеро акторів уважно за ним спостерігають.
— Нам тут тісно, — перекладає Тетяна.
— Та яке тісно? — кричить балетмейстер. — Починаємо знову!
Актори танцюють під музику, якої не чують. Тетяна показує такт руками. У перерві усі спускаються у зал.
— Ви розумієте, що балетмейстер свариться? — питаюся.
Усі кивають сміючись.
— Часто на концертах трапляються непорозуміння?
— Ми виступали в Німеччині, перед учасниками чемпіонату Європи з футболу серед глухих, — пригадує 51-річний Олександр М"ягких. — Сцена там вузька, а танцювали гопака. Я сплигнув униз і доробляв "вертушку" вже в залі. Німці навіть устали, аби краще бачити!
— А на гастролях у Ялті, — пригадує Тетяна Вуйцик, 49 років, — виступали перед іноземцями. Перекладачка, коли довідалася, що ми — глухі, вимагала відмінити концерт. Але глядачі нічого не помітили. А потім, дізнавшись, плакали...
Тетяну кличуть до телефону, ми вмовкаємо. Коли перекладачка повертається, мова заходить про сім"ї.
— У мене молода дружина, їй 34, — говорить Олександр. — Я вчив Анюту танцювати. Вона вже була одружена — я її вкрав, — дивиться лукаво. — Наш син Нікіта уже ходить у третій клас. Вивчає англійську, французьку, плаває. Живе у бабусі, до нас приїздить лише на вихідні.
Спілкуємося
за допомогою есемесок
— Користується тим, що ви не чуєте?
— О, у школі він справжній хуліган, — зізнається тато. — Зате нас дуже любить. Вважає мене ледь не Богом...
Він каже, що забороняє дружині ходити на роботу. Раніше вона працювала у теплиці — вирощувала гриби.
— Рано йшла з дому і пізно поверталася, — скаржиться. — Я мусив сам готувати, відводити сина у дитсадок, забирати... Це мій другий шлюб. Перший був легковажний, — сміється.
У першому ряду піднімає руку молодий актор.
— Це Віталій Науменко, — представляє Тетяна.
— Два роки тому я одружився, — Віталій жестикулює і одночасно досить зрозуміло вимовляє слова. — Тепер у нас десятимісячний син...
— Дехто думає, що ми не вміємо залицятися, — "перебиває" його Олександр. — Просто в кожного свої вади: хтось — глухий, а хтось не вміє любити.
Цікавлюся їхнім побутом. Усі починають махати руками, Тетяна ледве встигає перекладати:
— У нас є мобілки, — розповідають. — Спілкуємося за допомогою есемесок. У квартирах замість дзвінка — лампочка. Телефон теж з лампочкою, і будильник... А тепер замість будильника мобілка вібрує.
5 
1
Коментарі