87-річний Іван Вовк із міста Миргород на Полтавщині в німецькому місті Зінґен має власну могилу. Заходимо на подвір'я Івана Опанасовича.
— Тільки подоїв Бєлку, — показує на козу. — Зачекайте. Поставлю молоко в холодильник.
Хата стара, обкладена цеглою. Поряд із порогом стоїть іржавий "запорожець" без коліс.
— Вірою і правдою довго мені служив. Усе ніяк не зберуся здати на брухт, — пояснює. — Та ви проходьте. Вибачте за безпорядок. Жінка Анастасія померла, сам уже 24 роки живу. Виростили із нею двох синів, уже й правнуки є.
Кімната невелика, перегороджена плитою ДВП на дві половини. Біля стіни металева етажерка, на якій кілька газет і брошура "Ослячий інтелект". На столі 3-літрова банка перебродженого березового соку.
— На початку 1990-х приїхали німці із Зінґена. Зайшли до мене на подвір'я. Через перекладача кажуть: "Розшукуємо родичів померлого в Німеччині Івана Вовка. Чи можна побачити когось із його рідні", — згадує. — Я аж оторопів, кажу: "Як це померлого? Я ось, живий-живісінький". Аж через півстоліття дізнався, що німці вважають мене давно померлим. Навіть хрест поставили на кладовищі. Виявилося, по документах я числюся вбитим під час нальоту англійської авіації на завод, де працював. Запросили в Німеччину. Побував на власній могилі. На ній пластиковий хрест із моїм ім'ям і прізвищем. Було трохи моторошно. Згадав завод, адську працю, наглядачів. Поклав квіти на власну могилу.
Іван Панасович закінчив 10 класів. На ранок після випускного почалася війна. За кілька днів йому та батькові принесли повістку з військкомату. Старших чоловіків зразу відправили на фронт. Молодшим дали зброю та наказали слідкувати за порядком у місті.
— За кілька місяців оголосили, що німці під Миргородом, — продовжує Іван Опанасович. — Видали теплий одяг. Мене і ще кількох направили в партизани. Я забіг додому, кажу: "Прощай, мамо, прощайте, пороги, де ходили мої ноги".
Івана 1942-го хотіли розстріляти поліцаї. Але німці вивезли на примусові роботи. Рік працював на металургійному заводі в місті Зінґені.
— Робота адська. Робити приходилося із п'яти вечора і до восьми утра. А жара така, що аж страшно. Давали по 150 грамів хліба і похльобку. Ми пухлі ходили. Бачать, що з тебе толку не буде, направляли в душогубку. Двох із Миргорода спалили. Ходили в сірих робах і дерев'яних колодках. Мав особистий номер 5242. У столовій став у чергу другий раз, підбіг німець. Вибив ногою миску. Гарячим залив лице. Надумав тікати. Якраз налетіли бомбардувальники. Усі наглядачі по ямах поховалися. Я з другом Петром Корбутом утік із заводу.
Кілька днів чоловіки блукали. Потрапили у Швейцарію в табір для біженців. Підробляли на лісозаготівлях, вибухівкою корчували пеньки.
— Міг залишитися у Швейцарії, але хотілося додому. Приключився апендицит. Визвали "скору". Прив'язалася до мене санітарочка, звали Аня, донька місцевого офіцера. Постійно мені: "Іван, оставайся у Швейцарії. Усе в нас буде добре". Але я хотів в Україну. Нас, хто хотів повернутися, погрузили у вагони й відправили в Марсель. Звідти в Палермо. Там 700 чоловік погрузили на теплоход, щоб везти в Одесу. Потім оголосили: "Пливемо в Африку. Турки не пропускають через Дарданели".
В Африці жив понад три місяці.
— Їхні жінки ходили всі в паранджі, — згадує Іван Опанасович. — Іде якась вулицею, а ми назустріч. Оглянеться кругом, якщо немає поблизу нікого, підніме паранджу, показує лице і всміхається нам. Багато наших залишилися в Африці, одружилися з місцевими. У березні 1944-го привезли нас в Одесу. Зразу ж на допити, де був, що робив. Відрядили в Башкирію в запасну дивізію. Звідти у Владивосток воювати з Японією. Доки довезли, Америка кинула на неї атомну бомбу. Війна там скінчилася. Направили мене служити на криголам "Давидов". Додому повернувся лише влітку 1947-го.
Влаштувався водієм на автобус у Миргородському автотранспортному підприємстві. Пропрацював там 28 років. Із дружиною Анастасією познайомився, коли після війни прийшов в ательє шити костюм. Вона була швачкою. Із того часу не розлучалися до її смерті.
2 
1
Коментарі