"Іду один із синьо-жовтим прапором"

 

20-річний Любомир Скіп їздить на собачих упряжках. Торік був сьомим на світовому чемпіонаті з таких перегонів. Тримає вдома двох сибірських хаскі.

Живе хлопець на околиці Жовкви з батьками та 16-річними сестрами Оленою і Веронікою. Зелена брама відчинена навстіж. У дворі невеликий особняк під червоною черепицею. Під вікнами — клумба з квітами. Біля гаража — велика металева клітка, за якою починається город.

Усередині клітки Любомир напуває двох сірих псів із залізної миски:

— Атта! Мон-Амі! Бідненькі, пити хочете.

Ті труться головами об його ноги.

— Зараз побігаємо! — Хлопець прямує у гараж і виїжджає звідти на самокаті. Він у спортивних штанях і просторому чорному светрі. — З другом зробили його зі старих роверів, — розповідає. — Байк-джоурінг — це коли собаки везуть тебе на велосипеді, скей-джоурінг — на лижах. Кані-крос — коли людина біжить, прив"язана до собак. Зараз покажу, що таке скутер-мен.

Він прив"язує собак за шлейки до самоката. Ті стрибають, тягнуть його за штани, завивають.

— Сибірські хаскі не кусаються. Їм головне — побігати. Швидкість у них у крові — 40 кілометрів за годину женуть. Буває, 60.

Любомир стає на самокат, собаки зриваються з місця. "Гов!" — кричить. Собаки обганяють "жигулі" і "Форд". "Ха!" — пси повертають праворуч, у поле.

Набігавшись, Ата і Мон-Амі втихомирюються.

— Їм жарко, — він махає перед їхніми носами рукою. — Гарні пси, гарні... Бачите, які вони собі у вольєрі нори повиривали — рятуються від спеки.

Любомир дає їм пити і гладить по спині.

40 сусідських курок загризли

— А от по голові не люблять. — Подумають, що треба коритися.

Він іде до гаража: там, на другому поверсі, має кімнату.

— Я тут за комп"ютером сиджу, музику слухаю, — розповідає, піднімаючись залізними сходами. — Батьків зараз немає, поїхали у Польщу. Возять туди різний товар. А сестри ще у школі.

У Любомировій кімнаті стоїть камін із дровами. В кутку — тумбочка зі спортивними кубками. До монітора прикріплене маленьке фото темноволосої дівчини.

Твоя? — цікавлюся.

— Так, — опускає очі. — Їй теж 20 років. Познайомилися на дискотеці три роки тому. Хотіла теж їздити, але боїться. Я зараз чаю принесу.

Заносить тацю з чаєм і печивом. На комп"ютері показує відео про змагання на собачих упряжках.

— Бачите, собаки у черевиках, — тицяє пальцем у монітор. — Це щоб сніг лапи не стирав. А то — спеціальна сумка до саней прикріплена. Туди кладуть собаку, який знесилився.

Любомир зводить брови.

— Знаєте, — каже, — Україну на змаганнях представляють тільки я і мої собаки. Бачите, — знову вказує на екран. — Он проходять американці із псами, за ними — ціла група поляків. А це я, іду один із синьо-жовтим прапором.

Де ти взяв собак?

— Поляки подарували, коли вчився у школі. Якось із другом Максимом з туристичного гуртка нас запросили до польського міста Поміхувек. Там є клуб "Біле ікло". Спочатку мені дали восьмимісячного Мон-Амі, з французької — "мій друг". Потім — двомісячну Атту. Їй тепер 5 років.

Вони дорогі?

— У Польщі такий пес коштує 500 доларів. У нас ціни не встановилися. Можна самому придумати, але я їх нізащо не продам.

Каже, що щодня витрачає на їжу псам 5 грн.

— Добре, що тато мене розуміє. А маму довелося довго вмовляти. Мої пси добрі, людей не чіпають. Тільки котів не люблять і курей, — сміється. — 40 сусідських курок загризли. Довелося відкуповуватися.

1986 — народився у м. Жовква на Львівщині
1990 — народилися сестри-близнючки Олена та Вероніка
2000 — отримав у подарунок пса Мон-Амі
2001 — подарували Атту
2003 — вступив до Львівської національної академії ветеринарної медицини, відкрив клуб "Мій друг"
2004 — змагався в чемпіонатах Європи з їзди на собачих упряжках у Польщі й Чехії; найкращий друг Мар"ян виїхав жити до своєї матері-заробітчанки в Італію
2005 — на чемпіонаті світу з їзди на собачих упряжках посів сьоме місце

×