Над входом до крематорію на Байковому кладовищі — напис великими літерами: "Не забудьте пом"янути незлим, тихим словом..."
— Це наш директор вирішив повісити, — пояснює 52-річний завідувач колумбарію Петро Заїка.
Це веселий невисокий чоловік у кепці та робочому одязі.
— Колумбарій — незрозуміла назва, — каже. — Це — цвинтар, тільки хоронять тут не домовини, а урни. Все це насипане, — показує на земляні горби. — Архітектори зробили його у формі каскаду скіфських курганів. — У поминальний день тут не протовпитися. Це ж "гуртожиток"...
Портрет якоїсь жінки, викарбуваний на вкопаному в схил могильному камені, розміром з аркуш паперу, заріс травою.
Ночами не гуляєте тут?
— Ні, — стенає плечима. — Думаєте, душі тут літають? Нічого не бачив.
З вінка на могилі падає жовта кулька і котиться униз.
Підходимо до круглої будівлі з бетону. Це ритуальний зал. А під ним — печі крематорію.
— Зал у формі рози, що впала на землю, — розхвалює він. — Але розгледіти це можна тільки з висоти. Тут усе недороблене. Там, — махає убік, — мав бути місток до озера. На озері мали плавати чорні лебеді.
Коли помру, хочу, щоб мене відвезли у Чорнобильську зону
Ми йдемо повз безліч плит, прикрашених штучними квітами.
— Тут бідні хоронять. Це — могила на чотирьох, — показує на велику плиту.
Заходимо до ритуального залу. Стіна заставлена вінками, посередині місце для труни.
— Зараз спустимося у пекло, — сміючись каже він.
Ідемо крутими сходами. Він підводить мене до великих залізних дверей, за ними — ліфт.
— Цим ліфтом труну з небіжчиком спускають, а там перетягують на катафалк і везуть до печей.
Простуємо довгим коридором. Звідкілясь долинає густий і низький гул. З кожним кроком він стає дедалі гучнішим.
— Не бійтеся, — ловить він мій погляд. — То газ так гуде. Ось тут і випускають нашу продукцію, — показує на печі. Вони схожі на звичайні духовки, але великі.
Попід стінами на стелажах — різнокольорові труни. Якийсь чоловік із золотими зубами, в робі і в"язаній шапочці, вправно підкочує катафалк до дверцят печі. У повітрі стоїть солодкуватий запах. Гуде так, що голосу майже не чутно.
Петро відкриває дверцята однієї печі і запрошує зазирнути. Там догорає тіло, залишалися самі ребра.
— Оце, — підводить до відкритих урночок, — усе, що лишається від людини. Це колінна чашечка, — бере круглу кістку, яка розпадається у руці. — Це ще мають перемолоти на прах.
Виходимо на свіже повітря.
— Я хоронив би без пам"ятників, — каже Петро невдоволено. — Дерев"яний хрест і все. Щоб колись звільнити місце іншим. Якщо з такою інтенсивністю хоронити, то через тисячу років світ перетвориться на суцільне кладовище. Коли помру, хочу, щоб мене відвезли у Чорнобильську зону. А там хай тіло розірвуть птахи.
Зупиняємося біля могили.
— От ви знаєте, хто ця жінка? Вам щось говорить її ім"я? Ну, хіба що порахуєте, скільки прожила.
Давно ви почали так думати?
— Відтоді, як працюю тут. Щодня — те саме, як на заводі.
Ми заходимо до невеличкого кабінету. За столом сидить білява жінка.
— Знайомтесь, це Валентина. Моя дружина.
Ви в колумбарії познайомилися? — дивуюся.
— Це був службовий роман — не плутати із цвинтарним, — голосно сміється. — Разом уже 23 роки. Маємо двох дітей, ставляться до нашої роботи нормально.
Увесь кабінет заставлений квадратними надмогильними плиточками. На тумбочці — кам"яні вази. Він перебирає їх.
— Оце тюльпан, а це — глечик. Можна будь-яку зробити. Одна була у формі чайки. Погруддя коштує 5 тисяч гривень, вам за три зробимо, — сміється.
Як ви потрапили сюди на роботу?
— Випадково, — хитро посміхається. — Якось випивали з приятелями, відпочивали. Хтось сказав, що є цікава робота. "Де?" — питаю. — "У крематорії". О, годиться, щось новеньке, треба випробувати! Влаштуватися можна було тільки через знайомих. Доти працював у кількох конторах, але ніде не затримувався. Думав, що й тут ненадовго. Та й залишився на 30 років. Починав двірником, потім був санітаром, тепер дослужився до завідувача колумбарію.
Санітаром що робили? — питаю.
— Небіжчиків мив, одягав, гримував. Яка різниця, де і кому робити зачіску? Різниця лише в тому, що один холодний, а другий — теплий. По руках можна багато дізнатися. Можу визначити, якою людина була за життя. Якщо небіжчик скутий, руки у кулаки стиснуті, зуби зціплені — значить, жадібний був. От бабці завжди розслаблені.
Кошмари не мучили?
— Ніколи, — впевнено відповів. — Не кожен може бути санітаром. Це ж не печиво перебирати. Помити, поголити, одягнути, косметику накласти. Молодим дівчатам-покійницям брови, губи нафарбувати, щоб гарні були.
Кажуть, небіжчикам роти зашивають...
— Не зашивають, а підшивають зсередини, — він підняв палець угору. — Це хірургічна операція. У кожного санітара своя техніка і секрети.
Щось незвичайне доводилось бачити?
— Усяке було, — зам"явся.— Якось почав мити небіжчика, а з нього хробаки полізли. Причому тільки учора помер. Той небіжчик паралізований був, бо на спині пролежні мав. Мабуть, ще живого гризли. Потопельників доводилося гримувати: вони чорні або сині. А коли напудриш його — красень блакитноокий виходить, — засміявся. — Хоча покійників називаємо жмуриками, бо ж очі закриті.
Валентина встає з-за столу.
— Я краще піду, не можу цього слухати.
Небіжчика одягти легко? Кажуть, одяг розрізають.
— Потрібна вправність. Бабусю за кілька секунд можу одягнути. Два роки тому побував у Ірані, коли там розбився літак. Там швидко вправлялися: треба було за три години запакувати зо 200 трун, бо ж спека. Цілих тіл не було, збирали руки, ноги. За одягом підбирали.
Молодим покійницям брови, губи нафарбувати, щоб гарні були
Ви питали про одяг? — перепитує. — Ні, одяг не розрізають. Люди ж гроші за це платять. Мені було б неприємно, якби моїх родичів хоронили у розрізаному. А ще є у нас послуга — бальзамування. Скажімо, родичі далеко, без них поховати не можемо. Лежала колись з місяць влітку німкеня забальзамована — і нічого. Холодильників тоді не було.
Багато людей погоджуються на кремацію?
— Це тепер популярно. Могила не потребує особливого догляду, мало місця займає, не треба огорожі, пам"ятника. Предків наших спалювали на вогнищах, це вже християнство заборонило. За день кремують 35–40 небіжчиків. А у 70-ті, коли тільки побудували крематорій, один небіжчик був на день, а то й на тиждень. Усі бігали дивитися, як на свято. А тепер це конвеєр.
Що не згорає у печі?
— Метал. Його магніт збирає. Але родичам, окрім праху, нічого не видають.
Не хочете змінити роботу?
— Навіть не знаю, чого так довго тут затримався, — замислюється. — Розрулюю тут конфлікти. Бабусі — найконфліктніші. Воюють за 20 сантиметрів землі. А я помирю так, що потім стають подругами нерозлийвода. Могоричі мені носять, — підморгує.
"Весело" тут у вас...
— Хто боїться смерті, той боїться і кладовища. От народження ніхто не боїться, а воно ж поруч зі смертю ходить. Коли це зрозумієш, тоді й кладовище стає ріднішим.
1953 – народився на Хмельниччині
1974 – закінчив Київський автодорожній технікум
1976 – почав працювати у київському крематорії
1982 – одружився з Валентиною
1983 – народилася дочка Маргарита
1984 – народився син Богдан
2 
1
Коментарі