"Дід В'ячеслава Чорновола і мій були рідними братами"

 

—?А вы не подскажете, куда ехать? — обертається червонощокий таксист. — Первый раз в Краснодаре? Ладно, сами найдем.

Він із півгодини блукає чорним "ауді" освітленими вечірніми вулицями російського міста-мільйонника. Зупиняється в одному з дворів у спальному районі. Платимо 180 рублів — 45 грн.

Біля під'їзду чекає Свято­слав Осецький — українець, який 29 років живе на Кубані. Це високий 76-річний чоловік із сивуватими вусами. Зустрічає в костюмі й чорних туфлях.

—?Сюди мене запросили в місцевий інститут кормів (Північно-Кавказький науково-дослідницький інститут тваринництва. — "ГПУ") на роботу із Закарпаття, де працював із дружиною. Я — агроном-рільник, вона — агроном-овочівник, — розказує у своїй 2-кімнатній квартирі.

У кімнаті на обідньому столі, застеленому вишитою скатертиною, у макітрі парують вареники з сиром. В кутку стоїть піаніно, на ньому великий горщик із пишною драценою. Лежить кілька журналів, зокрема "Гламур".

—?Сам сьогодні вареники ліпив, — каже господар. Розмовляє українською. Інколи підбирає потрібне слово, але на російську не збивається.

Не боялися зриватися з насидженого місця?

—?В Україні в ті часи була жахлива ситуація, — знімає піджак. Залишається в білій випрасуваній сорочці з чорними ґудзиками. По краю ковніра чорний декоративний шов. Пропонує сметану. Все робить сам. Ходить на кухню, заварює зелений чай. Каже, що дружина — у сусідній кімнаті, прихворіла.

—?Гірших людей, ніж українські комуністи, я не знаю. Ці пас­куди не давали вирватися вперед людям, які мали хоч якусь клепку в голові. А я відчував, що можу щось зробити. На Закарпатті був всього-на­всього старшим науковим співробітником, а сюди мене брали завідуючим відділу. Я хотів отримати вищу посаду і більшу зарплату. Перш ніж поселитися, приїхав на розвідку. Вийшов на базар. Я, де б не був, спочатку іду на базар. Бабуся за прилавком каже: "Синочку, бери сало". Коли почув це — зрозумів, що тут жити можна, — на очах виступають сльози.

Російські комуністи вас не турбували?

—?Дивно, але ні, — протирає мокрі окуляри. — Я приїхав безпартійним. В Україні пробував вступити в партію. Але коли дізналися, що мого батька репресували і він відсидів 15 років у концтаборах, швидко питання зам'яли. На Кубані вже на третій день покликали на загальнопартійні збори. Прийшов представник райкому. Наш парторг йому каже: "Мы вам не верим, вы — продажные люди. Куда вы дели секретаря райкома из Геленджика? Почему о нем никто не знает?".

Бідолаха сидить блідий, переляканий. Такого в Україні не могло бути. Там секретаря парторганізації постав до стіни, наведи автомат і примусь сказати щось проти партії. Нізащо не говоритиме! А в радянській Росії людина вільно висловилася. Для мене це було несподіванкою. Наче в Америку приїхав. Ставлення до безпартійних було лояльнішим, ніж в Україні.

За спиною Святослава Івановича стелажі з книгами. Є 12 томів української радянської енциклопедії, "Кобзар", "Степ" Олександра Сизоненка. У серванті — кілька сервізів, кришталеві вази й бокали. На стінах — акварелі з квітами. Меблі — радянські, у квартирі косметичний ремонт. Сантехніка у ванній і туалеті — нова.

З роками ваше життя тут змінювалося?

—?Коли всі республіки розлучилися, мені якраз дали дачну ділянку. Я прийшов туди копатися, а до сусіда завітав кум. Випили вони. Кум каже: "Слушай, ты политически отделился. Вот и собирай чемоданы, дуй на Хохляндию!". — Я відповідаю: "Моє прізвище — Осецький, а прізвище моєї матері — Чорновіл. Я зараз подзвоню своєму троюрідному брату. Дід нині покійного політика В'ячеслава Чорновола і мій були рідними братами. Він усіх кацапів, а їх в Україні 16 мільйонів, як фугоне! Думаєш, куди вони поїдуть? У Новгородську, Псковську, Вологодську області? Нічого подібного: всі будуть на Кубані. Тобі, чоловіче добрий, срати ніде буде сісти", — сміється. — Він як замовк, так і по цей день.

В інституті купа людей з українськими прізвищами: Кононенко, Кондратенко, Головань, Шостак. Як тільки яке свято, Новий рік чи що, директор просить: "А, вы, Осецкий, давайте на украинском языке тост". Буває, люди й на диктофони записують, щоб дітям дати послухати, які мови не чули.

Легко забувається рідна мова?

—?Українського телебачення, газет немає. Була одна, та й ту закрили. Спілкуватися ні з ким. Хіба ще через дорогу живе жіночка із Сум. Збираємося ми на наукові конференції. Українською розмовляють тільки ті, хто приїхав з України. І то багато хто вже забувся. Ті, що проживають тут із діда-прадіда, говорять російською. А я не забувся, бо, може, й гучно скажу, — патріот. У нас на Кубані є адигеєць, який служив на Україні в армії. Так йому сподобалося, що зараз розмовляє лише українською. Знає все про діалекти, досліджує прізвища. Відчуває себе українцем по крові.

Заселена етнічними українцями Кубань поступово русифікується. Що треба для збереження українськості?

—?Навряд чи це вдасться. Коли приїхав сюди жити, спершу мешкав у гуртожитку. Бабуся-вахтерка розказувала, що вчилася в українській школі на Кубані, але 1933-го їх ліквідували. Було їх аж 240. Закрили українські педагогічні технікуми. Провели деукранізацію кубанської літератури у триденний термін. Спалили книги з бібліотек, державних і приватних. Багато інтелігенції виселили в Сибір.

Станиця Полтавська була одним із центрів української культури. В ній видавалася газета, діяв літературний гурток, була кобзарська студія. Кобзарі концертували, їздили на гастролі по Краснодарському краю. Їх стали переслідувати, арештовували. У кращому випадку виселяли в Сибір. Мені розповідав Захарченко — керівник Кубанського козачого хору, що сліпих кобзарів запхали у вагон, вивезли в чисте поле і розстріляли. Під час паспортизації населення всіх кубанських українців записали росіянами без їхньої згоди. Зараз усі вважають себе "росіянами" або "козаками".

Я пробував викладати українську на курсах. Прийшло душ шість. Провели, може, з десяток занять. А тоді одному треба у відрядження, іншому картоплю садити. Так і заглухло.

Що чуєте про Україну?

—?По телевізору нічого не говорять доброго, — зиркає на "панасонік" у ніші меблевої стінки. — Показують хіба що Тимошенко в кутузці чи бійку у Верховній Раді. Говорять погане про вас, Молдавію, Білорусію. Чуємо, що ось-ось Україна впаде в боргову прірву. Кисельов (журналіст телеканалу "Росія" Дмитро Кисельов. — "ГПУ") сказав, що країна у стані колапсу. І повна розруха перед вашим вступом у цю співдружність із Європою. Налякав нас із дружиною. Бо ми збираємося продавати тут майно і переїжджати у Львів. Тягне на старість на Батьківщину. Подзвонив туди, а мені друзі кажуть: "То все брехня. То все кацапи бучу підіймають".

Після 2-годинної розмови Святослав Іванович дає із собою по шматку домашнього пирога. Проводить до таксі. На прощання обіймає:

—?Оце, побалакав із земляками, і на серці — радість.

Навчив доньок української

—?Дружина моя — росіянка. Ми довго прожили на Закарпатті, та мови вона не навчилася. Чудово розуміє, перекладає, синоніми знаходить українські швидше, ніж я. Але говорити не може.

Коли треба було вирішувати, в яку школу віддавати доньку, дружина розплакалася. Були українська, російська і мадярська. "Все тут — хохлы. Я — бедная, несчастная, слова русского не услышу. Отдавай ребенка в русскую школу". Так і зробили. Але я поставив умову: з мамою російською мовою розмовляти, а зі мною — українською. В результаті дві доньки вільно переходять з мови на мову. Одна вийшла заміж, живе у Львові. Інша — в Краснодарі. Онук — у російськомовному оточенні, не говорить українською зовсім. Я навмисно йому слівця наші закручую. І у Львів повіз, щоб насобачився. Він сердиться: "Дедушка, говори по-русски".

×