— Після Революції гідності поїхав на Донбас воювати з "русским миром". В родині питання, чи потрібно мені це, не стояло. За рік до війни побралися. У нас із дружиною навіть медового місяця не було. Але Вікторія не намагалася мене переконати залишитися вдома, бо знала, як це важливо для нашої країни, — каже програміст і військовий 36-річний Богдан ПАНТЮШЕНКО з Києва. З 2014-го воює на Донбасі. П'ять років був у полоні російських бойовиків.
З початком війни пішов служити в 1-шу танкову бригаду. Отримав позивний "Броня". У січні 2015 року під час боїв поблизу Донецького аеропорту бойовики підбили танк, в якому були Богдан і ще двоє чоловіків.
— Нас у полон взяли "мєсні козачки". На допитах задавали формальні питання — звідки, чому пішов воювати, — говорить Пантюшенко. — У підвалі, розміром 5 на 6 метрів, часом сиділи до 13 людей. Спали на будівельних піддонах. Годували двічі на день. Давали переважно кашу. Туалету не мали. У камері стояли тільки два відра. Їх виносили вранці та ввечері. Щоб помитися, мали баклажку води. Душ дозволили через три місяці — думали, що може відбутися обмін.
За весь час полону в "козачків" було найважче. Били нас без якоїсь цілі. Знущалися, бо це приносило їм задоволення. Однієї ночі в підвал зайшла делегація — п'ятеро чи семеро людей з автоматами. Кричали: "Что ты здесь делаешь, на нашей земле?" Гамселили ногами, прикладами автоматів, нагайкою. Якось одного полоненого сильно порізали. Про госпіталізацію й мови не було. Дали перекис, зеленку й бинт. Рани обробляли самі.
За кілька місяців почули, як надворі почалася інтенсивна стрілянина. Виявилося, це ватажок проросійських терористів Олександр Захарченко розправився з козачками, які не захотіли йому підпорядкуватися. Всіх полонених відправили на "ізбушку" — будівлю СБУ в Донецьку.
Помістили в приміщенні архіву. На стелажах ми зробили нари в шість ярусів, постелили матраци, які привезли волонтери. Годували нас кашами, супом, інколи — з м'ясом. Регулярно водили митися. Полонених використовували як робочу силу. Ми переносили вантажі, підмітали територію. За відмову виходити на роботу могли побити.
Згодом нас перевели до Макіївської колонії №97. Сиділи по двоє-троє в камері. Водили на прогулянки, ввечері дозволяли дивитися телевізор. Транслювали переважно місцеві та російські канали. Інколи антена ловила й українські. Кілька разів у новинах бачив свою дружину і батьків. Це були моменти щастя.
Пантюшенку звинувачували в підготовці в терористичних таборах, посяганні на владу республіки та диверсіях. 1 серпня 2019 року Донецький суд виніс вирок — 18 років позбавлення волі.
— Коли надали останнє слово, відмовився від нього, адже бачив усю абсурдність процесу. Розумів, що можу відсидіти весь термін. Був готовий до цього. Після суду із СІЗО етапували в Макіївську виправну колонію №32. За чотири місяці мене і ще кількох чоловіків з нашого бараку викликали в адміністративну будівлю підписувати документи на обмін. Не був упевнений, що братиму в ньому участь, бо вже кілька разів в останній момент мене викреслювали зі списків.
У день обміну нас розбудили о четвертій ранку. Нашвидкуруч поснідали. Потім посадили в автозаки й повезли на пропускний пункт "Майорське". Вивели до представників Червоного Хреста. Ті питали, чи не хочемо залишитися. Ніхто такого бажання не виявив.
Обмін тривав 2 години. Нас пересадили в автобуси, видали військову форму. Дозволили зателефонувати рідним. Але я вирішив нічого їм не повідомляти. Раптом почув: "Пантюшенко, вам дружина телефонує". Мені передали слухавку. Віка одразу спитала, чому сам не подзвонив. Сказав, готував сюрприз. Відповіла: "Я так і знала".
Зараз Богдан Пантюшенко — боєць 53-ї окремої механізованої бригади ім. Володимира Мономаха.
— Весною мені зробили операцію на носі. Його розбили в полоні "козачки". Тепер, крім естетичного аспекту, можу й нормально дихати, — каже. — Героєм себе не вважаю. Захищати батьківщину — обов'язок кожного громадянина. Навіть якби знав, що на п'ять років потраплю в полон, все одно пішов би воювати.
1 
1
Коментарі