— У фільмі "Секрети Бандери" багато неправди. Там сказали, що я — позашлюбний син Степана Бандери. Та він був лише моїм хресним батьком, — каже 71-річний Ярема ГАРАБАЧ. Він — хрещеник голови Проводу Організації українських націоналістів Степана Бандери.
На зустріч у центрі Чорткова на Тернопільщині Ярема Гарабач приїздить велосипедом. Живе у місті другий рік. До того мешкав у Німеччині та США.
— Я народився в Мюнхені, — розповідає. — У Римі вчився на художника-скульптора. А потім там почалися студентські заворушення, університети перестали працювати. Вернувся в Німеччину, закінчив Академію мистецтв. Жив у Мюнхені 25 років. Захотілося поїхати у США. Спочатку замовлень на скульптури не мав. А треба було заробляти, щоб мати за що жити. Помагав будівельникам, які дахи робили. Потім працював у хімічній компанії. Трохи призвичаївся і став займатися своїм. Мав там навіть галерею. 35 років мешкав у Лос-Анджелесі, Чикаго, Нью-Йорку та Вашингтоні.
Запрошує додому. Живе в приватному будинку в центрі міста. Біля хати висить синьо-жовтий прапор.
— У цій хаті раніше жила тета, мамина сестра зі своїми доньками, — каже господар. — Усі роз'їхалися. Я вирішив купити їхній будинок. Мороки було багато. То документів не вистачає, то нотаріус десь помилився. Тепер і ремонт довго тягнеться. Майже всі гарні майстри втекли звідси. А у тих, що лишилися, замовлення розписані на півроку вперед.
Показує чорно-білі фото із своїм хрещеним. На одному є підпис "Прогулянка із Степаном Бандерою, листопад 1951 року".
— Моя мати була його правою рукою, — говорить. — Вона родом із села Ворвулинці Заліщицького району на Тернопільщині. Проходила студії з медицини в обласному центрі, а потім — у Львові. Коли почалася Друга світова війна, вступила до ОУН. Згодом опинилася в Мюнхені. Там познайомилася з моїм батьком. Він був шпигуном в ОУН. Його послали в Німеччину більше дізнатися про наших так званих союзників. Коли вертався назад, його спіймали. Був у двох концтаборах — Дахау та Бухенвальді. З останнього вдалося втекти. Пішки дістався до Мюнхена. Відновив контакти з іншими оунівцями.
Мої батьки багато спілкувалися зі Степаном Бандерою. Я ще замалий був брати участь у розмовах. З моєю матір'ю він зустрічався в різних місцях. Передавав документи, які мала віднести у підпілля. Від матері ніхто нічого не міг довідатися. Навіть близьким не розповідала. Любила поговорити на різні теми, але тільки заходила мова про важливе — замовкала. Всі шанували її. Була лагідна, ніколи не кричала. Батьки передали мені любов до України. Не радикальну, а файну й теплу. Мати померла в Мюнхені 2012-го. Півроку не дожила до 100-річчя. До кінця життя мала ясний розум. Бистра була.
Яким пам'ятаєте Степана Бандеру?
— Приїжджав до нас часто. Обнімав мене, садовив собі на коліна. Називав його вуйко Степан. Він був симпатичний. Любив жартувати, але тільки між друзями. Завжди з охороною, бо радянська влада за ним полювала. Якось приїхав до нас зі своїм шофером, який був й охоронцем, на великому чорному авто. Зібрав усіх разом — свою родину й нашу — і повіз на прогулянку. Вирушили в гірське місто Інсбрук в Австрії. Були там весь день.
Те, що він був вашим хрещеним, на ваше життя якось вплинуло?
— Тільки що мене мордують цілий час тим, — сміється Ярема. — О, та ти, та то… А я думаю: "Холєра ясна, ну і що?"
Дзвонить телефон. Ярема Гарабач на кілька хвилин виходить надвір.
— Прийшов майстер, — каже повернувшись. — Ринву почистить, бо забилася листям.
До Чорткова чоловік переїхав сам. Його дружина Зоряна, доньки Аретта й Зінаїда залишилися в США.
— Американець я — лише за паспортом. Україна завжди мені була близька, бо так батьки виховали, — говорить. — Постійно живу в Чорткові другий рік. Раніше мусив повертатися до США, бо не мав дозволу на постійне проживання. А потім таки отримав. Планую тут залишитися. Але я такий, як циган трохи. Люблю кудись їздити. Хочу спілкуватися з людьми, бачити, що де відбувається. Готувати мені не подобається. Ходжу до ресторану. Слухаю опери, симфонію, рок. Читаю мало. Мені тяжко то робити, бо маю катаракту.
Є щось в Україні, до чого не можете звикнути?
— Мова смішна зараз. Я тут не вродився і говорю старою мовою, якої мене батьки навчили. А в Україні розмовляють суржиком. Половини не розумію з того, що мені кажуть. Не можу звикнути до непослідовності — обіцяють, але не виконують. Три місяці тому в мене зламалася камера відеоспостереження. Прийшов майстер і сказав, що забирає реєстратор на ремонт. А тепер мої дзвінки ігнорує. Хулігани два роки тому почали збитки робити, — додає. — Якісь молодики прийшли й стали розгойдувати мій паркан. Спитав, що роблять. Один підійшов і вдарив мене по голові. Знепритомнів. Отримав струс мозку. Пішов у поліцію. Вони взяли запис із камери відеоспостереження. Справу так і не розкрили.
2 
1
Коментарі