Сім років тому киянка 65-річна Ася Серпинська у селищі Гостомель на Київщині на вул. Леніна, 213 відкрила притулок для тварин. У ньому живуть 500 собак і 200 котів. Тут діє найбільша в Україні клініка, є операційна.
— Ідіть далі, та сумашедша із собаками живе у старому телятнику, — каже доярка Олена Акулова, 36 років. Витирає об траву замащені багном кирзові чоботи, відчиняє ворота ферми. Корови у стайнях повертають голови, протяжно мукають. — Зараз буду їх годувати. Ті собаки мене вже дістали, голова від їхнього гавкоту болить. Краще б дитячий притулок відкрила. Он стільки дітей по вокзалах шляються, копійку на хліб просять.
Ася Вільгельмівна відчиняє хвіртку притулку. За нею вибігають 20 дворняг. У пакеті несе порубане теляче ребро, кидає його рудій Джессі. Інші пси намагаються відібрати харч. Жінка тупає ногою.
— Їж, маленька. Тобі треба білок, бо годуєш діток. Вона здєшня. Живе в селянки. Цуценят привела, а та її не годує.
Ася Серпинська викладала фізику й математику в Київському національному економічному університеті. Зараз на пенсії.
— 10 років тому випадково потрапила в Бородянський притулок. Біла "газель" відвезла туди трьох собачок, яких ми годували біля нашої висотки. Думала викупити, але вже не застала. Більшість тварин гинуть одразу. На кожну заводять паспорт, фотографують. А тоді вбивають. По паспортах отримують фінансування. Гроші хтось кладе собі в кишеню.
Каже, після цього підбирає бездомних псів.
— Поїхала у Гостомель дивитися старий телятник. Купила його в Бучанського сільгосптовариства за 16 тисяч доларів. Чоловік Валерій сердився, бо вдома познімала всі двері, крім вхідних. Відвезла їх у притулок, для вольєрів.
На кухні біля чотирьох 20-літрових чанів порається Роман Михайлович, 56 років. Алюмінієвим відром наливає воду. На обід готує суп із яловичини та картоплі. Собаки плутаються йому під ногами, труться об коліна.
— Щодня готуємо по 500 кілограмів харчу. Купуємо крупи. М"ясо, інші продукти безплатно привозять харчові підприємства і супермаркети, бо заключили з ними контракт. Нам добре, і їм нема мороки з простроченою продукцією. Кістки беремо на м"ясокомбінаті, — розказує господиня.
10-річний Борис на подвір"ї стукає молотком, збиває собачу буду. На нього настрибує руда Білка. Брудними лапами замащує стару болоньєву куртку.
— Я не брєзгую. Прийшов у притулок, бо тут працює моя мама, — каже хлопець.
Ася Вільгельмівна гладить його по спині.
— Це наш волонтер. Він єдиний працює безплатно. Чотирьом працівникам плачу по 2 тисячі гривень на місяць. Дехто живе в притулку. З дому принесла для них обігрівач і телевізор. Мені закидають, що переймаюся собаками і не відкриваю притулок для дітей. Я дітей люблю, але вони часто жорстокі в поводжені з тваринами. Улітку, коли йшла по Києву, в підлітків вирвала з рук цуценя. Вони сунули йому в анальний отвір петарди.
Притулок допоміг відкрити син
Ася Серпинська живе у Києві у двокімнатній квартирі з євроремонтом. Замість дверей у кімнатах — арки. Під під"їздом припаркована стара "газель". Нею возить у Гостомель продукти.
— Гроші на притулок дає син Олександр. Він виїхав у Женеву, працює там економістом. Одружився з японкою Аяко Саїто. Я сердилася, бо в японців сильніші гени. Маю 2-річну онуку Саюрі, вона — копія мами. У грудні народиться ще внучка. Раз на рік літаю до них у гості.
Чоловік Асі Вільгельмівни спить у сусідній кімнаті. Вона бере на коліна двох котів, обнімає.
— Я ніколи не фарбуюся. Не люблю косметики і прикрас, — торкається руками вух. — Ці сережки діти подарували на 65-річчя. Мушу носити, щоб не ображалися.
1 
1
Коментарі
12