Мирослав Скорик відмовився грати на фортеп'яно Соломії Крушельницької
Батьки були музикантами-любителями. Мама грала на фортеп'яно, тато – на скрипці. Змалечку подобалося видобувати звуки з домашнього піаніно. Батьки помітили мої здібності й завагалися: віддавати мене в музичну школу чи звичайну. Вважали, що музикант – не надто перспективна професія, тож у перший клас пішов до звичайної. Увечері після першого шкільного дня ми навідалися до сестри моєї бабці – Соломії Крушельницької. Вона запропонувала зіграти щось на її фортеп'яно. Я відмовився, воно було налаштоване для вокалістів – на півтону нижче. Соломія Амвросіївна зрозуміла, що в мене абсолютний слух. Наступного дня батьки віддали мене до музичної школи-десятирічки.
Пані Соломія вже була літньою жінкою. Жила разом із молодшою сестрою Анною. Та була доброю піаністкою та співачкою. Часто грала класику, зокрема Шопена і Бетховена. Уроків ніколи мені не давала, однак це теж було навчанням.
Писати музику почав десь із 5 років. Коли навчився читати і брав у руки "Буквар", відчув, що можу інтонувати вірші – класти їх на музику. У дитинстві створив чимало мелодій. Досі зберігаю їх.
Батько працював у Львівському відділенні Академії наук України, яке очолював Філарет Колесса (етнограф, композитор і музикознавець, 1871–1947. – Країна). Ще він був депутатом Народних Зборів (тимчасовий орган влади Західної України, утворений після вторгнення на її територію Червоної армії у вересні 1939 року. – Країна). Наші сім'ї приятелювали: вони часто приїздили в село Дубина в Карпатах, де моя бабця мала дачу. Збиралися на веранді за грою у бридж, а я за ними спостерігав.
1944-го німецькі окупанти примусово відправляли наших хлопців на вишкіл. Моєму старшому на 10 років братові Юрію було 16, коли його забрали до Німеччини. Після закінчення війни він опинився в американській зоні. Через рік емігрував до Австралії. Там здобув спеціальність гірничого інженера – і залишився.
1947-го старший на 8 років брат Володимир навчався в 10-му класі. Хтось у школі розповсюдив антирадянські листівки. Брата арештували – разом з однокласниками. Всім дали по 10 років тюрми.
Сім'ю вислали в Сибір, коли мені було дев'ять. Їхали в товарняку майже місяць, поки дісталися Анжеро-Судженська (місто у Кемеровській області РФ. – Країна). За що – досі не знаю. Може, через братів. Або ж тому, що були інтелігентною родиною. Коли росіяни прийшли у Львів, то арештовували насамперед таких.
У Львові жили в гарному кам'яному домі з двором і городом, а в Анжеро-Судженську довелося тіснитися в маленькому бараці. Татові не давали працювати за фахом. Спочатку він був нічним сторожем на цегляному заводі, згодом – касиром у лазні. На його зарплату винаймали невелику кімнату.
В Анжеро-Судженську пішов учитися до музичної школи. Часто пропускав заняття, бо захопився футболом. Та через два роки отямився. До фортеп'яно додалася скрипка. Мав добрих викладачів. Скрипаль Володимир Панасюк із Львівської опери їхав зі мною в одному товарному вагоні. Піаністка Валентина Канторова була москвичкою. Подейкували, була ученицею Сергія Рахманінова. Не могла про це говорити, бо композитор тоді був "ворогом народу".
Із Сибіру не мав права нікуди виїжджати. Зміг 1955-го, через два роки після смерті Сталіна. Отримав паспорт – і повернувся до Львова. Вступив до консерваторії. А потім три роки провів в аспірантурі в Москві. Навчався в Станіслава Людкевича, Романа Сімовича, Адама Солтиса, Дмитра Кабалевського.
1964 року до Львова приїхав Сергій Параджанов. Шукав композитора для фільму "Тіні забутих предків". На львівському радіо прослуховував твори місцевих композиторів. Найбільше сподобалася моя "Сюїта для струнних". "Ты понимаешь, c кем имеешь дело? Я снимаю гениальный фильм – ты должен писать гениальную музыку", – сказав мені під час першої зустрічі. Своєю зверхністю справив неприємне враження. Мене від того покоробило, і я відмовився з ним працювати. Однак за тиждень він приїхав зовсім інший: делікатний, ввічливий. Ми з повагою ставилися один до одного, у нас були прекрасні стосунки. Свої вибрики Параджанов демонстрував іншим.
Музика до "Тіней забутих предків" вдалася. Але ставлюся насторожено, коли сильно хвалять. Тим паче моєї оригінальної мелодії там небагато – переважає автентична музика гуцулів.
У нашій сім'ї любили Івана Франка. Батько довго просив мене написати музику до його "Мойсея". Але в ті часи це було неможливо: радянська влада вбачала у творі заклик до повстання і боротьби. Вже в 2000-х директор Львівської опери Тадей Едер вирішив поставити "Мойсея". На це були потрібні немалі гроші. Він наважився просити допомоги в Папи Римського Івана Павла ІІ. Спершу звернувся до Любомира Гузара: давайте хоч спробуємо. Написали лист із проханням допомогти, а Гузар під час аудієнції підсунув його понтифіку. Іван Павло ІІ виділив невелику суму. Прем'єра відбулася 2001-го, коли Папа Римський був в Україні з офіційним візитом. Він на своєму папамобілі під'їхав до опери, а ми утрьох – із режисером та виконавцем головної ролі – вийшли до нього. Іван Павло ІІ нас благословив і подарував медалі зі своїм зображенням.
Неможливо передбачити, чи буде твір популярним. "Мелодію" написав для фільму Володимира Денисенка "Високий перевал". Минуло 10 років, перш ніж вона почала завойовувати світ.
1973 року замовили "Карпатський концерт" для симфонічного оркестру. Не встигав завершити роботу до обумовленого терміну, тож отриманий аванс довелося повернути. Закінчив "Карпатський концерт" через півроку – тоді й заплатили гонорар. Він став моїм найуспішнішим симфонічним твором.
У 1990-х хотілося назавжди покинути Україну через жах, що тут коївся. Періодично їздив до Австралії та США, до родичів і друзів. Там треба було якось заробляти. Створив ансамбль, із яким гастролював обома країнами. Слухала нас здебільшого українська діаспора.
Якось диригував для оркестру. Виступав разом зі скрипалем Олегом Крисою, а він грав на цінному інструменті – скрипці Страдіварі, здається. Я так розмахнувся, що скрипка вилетіла з його рук. Але Олег встиг її впіймати.
2 
1
Коментарі