В Офісі президента мають висіти модерні абстракції
– На той час, коли я прийшов сюди директором, Одеса про музей забула. Зараз не просто місто згадало про нього, а вся Україна дізналася, що є такий. Приїжджають люди з Києва і називають головним культурним майданчиком країни, – каже директор Одеського художнього музею 61-річний Олександр Ройтбурд.
Зустрічаємося у дворі закладу. Він спілкується з відвідувачами.
– Хочу добитися для музею статусу національного. Об'єднати кілька одеських мистецьких закладів у великий комплекс. І почати процес створення Музею сучасного мистецтва. Такі три головні завдання.
Що Україна може в сучасному мистецтві?
– Українське мистецтво у світовому масштабі існує десь на периферії. Це не значить, що воно погане чи несучасне. А недооцінене. Це, з одного боку, наслідок репутації країни – вона не найкраща. З другого – якби Україна просувала сучасне мистецтво, мала б кращий імідж.
Якщо пересічного європейця запитати про українське мистецтво, згадає народні пісні, танці, виставки художників-традиціоналістів. Та в нас є й інше мистецтво. Мій друг піаніст Олексій Ботвінов понад 300 разів зіграв найскладніший твір в історії фортепіано – "Гольдберг-варіації" Баха. У Німеччині йому сказали: "Ми не знали, що у вас є класична музика. Думали, в Україні існує лише фольклор".
Просуваючи Україну, ми робимо акцент на архаїчну екзотику, як молода африканська держава, в якої нема класичного підґрунтя. У нас воно є. Але ми вперто несемо світу соняшники, писанки, вишиванки. Це теж цікаво. Але сучасне українське мистецтво – інше. Воно переймається не лише проблемами спадщини, а й гострими соціальними, культурологічними питаннями, актуальними в естетичному плані. Воно часом критично ставиться до дійсності. Часом нелінійно працює з мовою, з культурними нашаруваннями. Це проходить поза сферою презентації України у світі.
Хто мав би цим опікуватися?
– Недавно створили Український інститут. У нього ще не так багато можливостей і невелике фінансування. Та це його пряма функція.
Є міжнародні форуми, в яких Україна бере участь. Наприклад, Венеційська бієнале. Шкода, що кожен проєкт на цій виставці супроводжується якимись внутрішніми скандалами. Але сама присутність на цьому заході важлива.
Які проєкти останнім часом вам впадали в око?
– Я все життя працюю в актуальному сегменті мистецтва, тому особливих відкриттів для мене не буде. Це середовище, яким я дихаю.
В Одесі тривають суди у справі Сергія Стерненка. Ви приятелюєте. Часто спілкуєтеся?
– Товаришуємо із Сергієм з весни 2014‑го. Після подій на Куликовому полі я підтримав українську позицію в Одесі. У нас були спільні друзі. Останнім часом спілкуємося нечасто. Іноді переписуємося. Не можу сказати, що ми в усьому однодумці. Але поважаю його як цінну, розумну, героїчну людину.
А які сьогодні настрої переважають в Одесі?
– Важко сказати. За результатами виборів – зростає вплив "Опозиційної платформи за життя" та її кишенькового клоуна, Партії Шарія. Це апатія, неспроможність проукраїнських і проєвропейських сил виробити спільну позицію. Сварки між найвпливовішими українськими партіями. Сьогодні не час з'ясовувати стосунки. Треба об'єднатися проти проросійських сил. У цьому сенсі я занепокоєний конфліктами. Я прихильник порозуміння між "Європейською солідарністю" і "Слугою народу", яка в Одесі в міську раду висунула добрий список. Маємо не між собою воювати, а проти спільного ворога.
Роз'єднаність привела до перемоги Геннадія Труханова?
– Я голосував не так за Труханова, як проти Скорика (кандидат у мери Одеси від "Опозиційної платформи – За життя" Микола Скорик. У другому турі програв чинному міському голові Геннадію Труханову. – Країна). Свідомо обрав меншу небезпеку.
Труханов на чолі Одеси змушений бути прагматичним. Його в Москві записали у зрадники і колабораціоністи. Це гарантія, що він не зацікавлений у приході сюди Росії. А ті хлопці зацікавлені. Досі махають триколором і готові відкрити ворота ворогу для створення "Одеської народної республіки".
В інших питаннях – як називати вулиці, де зводити будинки, як ставитися до зелених зон – у мене до Труханова багато претензій.
Ви народилися в цьому місті. Наскільки українська Одеса зараз велика і впливова?
– Рідко буваю на політичних мітингах чи громадських подіях. Тому не можу дати статистичний зріз. Основне коло мого спілкування – музей. Туди приходять різні люди. І патріотично налаштовані, і не дуже. Бо музей показав себе як провідник проєвропейської, проукраїнської модернізаційної ліги. Це добрий показник. Коли мене обласна рада звільнила з посади директора, на мітинг вийшли понад дві тисячі людей. Стереотип про російськість Одеси перебільшений. Небезпечнішою здається пасивність одеситів: від нас нічого не залежить, Київ далеко.
Виходить, думкою про російськість Одеси маніпулюють?
– Цим давно маніпулюють – нічого не вийшло. Був тут такий Ігор Марков (колишній нардеп, із 2014‑го переховується в Росії. В Україні його звинувачують у зазіханні на територіальну цілісність. Прихильник терористичних угруповань ДНР і ЛНР. Відомий українофобськими висловлюваннями. – Країна). Він вирішив перетворити пам'ятник Катерині на знак "русского мира". Дивлюся: приходять туди бородаті діди, старі жінки, брудні, з вицвілими обличчями. У руках – портрети імператора Миколи ІІ. Примовляють про царя-батюшку. Це контрастує навіть з імперським міфом Одеси, де стоїть європейська дама, під нею фаворити в аксельбантах у вишуканих позах. А тут темна, забита Росія. Воно не спрацювало.
Так, в Одесі розмовляють російською. Це теж технологія розколу, коли кажуть, що українці російською не говорять. Я за те, щоб українська мова в офіційному просторі займала більше місця. Нормально, коли будуть плакати українською, всі офіційні заходи проводитимуть державною, коли українська звучатиме в органах місцевого самоврядування. Але це не означає, що мова є критерієм поділу на своїх і чужих. Мені ближчі російськомовні, які йдуть боронити Україну, ніж бездоганно україномовний Медведчук.
В одному з інтерв'ю ви казали, що Україна ментально розвалюється.
– Кілька років тому міг так казати. Хоч би як я ставився до Володимира Зеленського, за нього проголосували 73 відсотки і зі сходу, і з заходу. Не будемо оцінювати діяльність президента. Але ці вибори були змаганням між ідеєю педальованої ідентичності та ідеєю відкритості України, яка в карикатурному вигляді була втілена президентом як "какая разница?" Але це була спроба об'єднати Україну спільним проєктом надії. Інша річ – як це вдається. Та ця заявка зібрала 73 проценти.
Я належу до фракції "Європейської солідарності". Але й тоді, і зараз кажу: з цього треба взяти урок. Враховувати й іти на об'єднання задля подолання загроз. Навіть на договорняки. Треба створити сильну центристську Україну, яка керуватиметься здоровим глуздом. Для цього має бути діалог між партіями.
Ви вірите, що це можна зробити?
– Це необхідно.
Що найбільше любите в Одесі?
– Ходити вулицями – де на них ще можна дивитися. Бо стара Одеса зникає на очах. Дивитися на море, але не купатися – моря мого дитинства вже не існує. Є кілька закладів зі смачною кухнею. Люблю наш музей. Люблю стиль спілкування – він завжди був менш манірний, відкритіший, іронічніший, легковажніший, ніж, скажімо, у Києві. Хоч він теж зникає. Так званий одеський гумор перетворюється на жалюгідну пародію на себе самого.
За Києвом сумуєте?
– Так. За 16 років там з'явилося багато друзів. Улюблені місця. Сумую за своєю майстернею, де міг зосередитися на тому, що я – художник. У будинку на Антоновича, де було моє ательє, єдиний магазин із дуже демократичними цінами на улюблене червоне сухе вино. Прямо в моєму домі.
Ви були учасником Революції гідності. Яке найважливіше її досягнення?
– Революція гідності була для всіх чимось своїм. Хтось прийшов на Майдан проти олігархів. Хтось – за націократію. Хтось – за інтереси працівників. Хтось – за ліберальніший капіталізм. Та, якщо добиратися до суті, це була революція геополітичного вибору. Він зроблений. Поки що попри всі зусилля реваншу ми рухаємося туди, куди Україні треба. Не стали частиною Євразійського союзу і сателітом Росії. Лишилися країною, яка зберегла демократію. Ми – країна, де попри корупцію є принцип верховенства права, хоч би яким суперечливим воно є. Рухаємося в бік цивілізації. Ми не потрапили у пастку антицивілізаційного вибору. Це головне.
Сім років, як ми зробили цей вибір. Коли це проявиться в частині культури?
– Вибух відбувся наприкінці 1980-х. Потім пішов розвиток. В якісь часи він був сильнішим, слабшим. Але поступово українське мистецтво стає якіснішим, глибшим, проникає в суспільство. Не все гаразд. Треба зміцнювати інститути, будувати музеї, щоб культура стала частиною свідомості людей.
Декомунізація супроводжувалася сплеском вандалізму. У багатьох випадках це був протест не проти радянщини, а проти незрозумілої мови модерністського мистецтва, яка дратувала людей. Мурали, які прийшли на стіни міст замість фресок і мозаїк шістдесятників, нижчі за художньою якістю. Автори мозаїк не були фанатами комунізму. Вони йшли у монументалку, бо там більше дозволялося, а в живописі багато було заборон. Ми цього не цінуємо, бо нас відлякує модерністська художня мова. Для більшості еталоном образотворчого мистецтва досі є Шишкін і Айвазовський.
Я кілька разів бував у президентській адміністрації, при двох гарантах. Казав їм замінити картини. Не повинні такі романтичні затишні сільські краєвиди прикрашати цю будівлю. Там мають висіти модерні вишукані абстракції. Це те, що личить офісу керівника держави. А в нас панує архаїка. Річечка тече, каченята плавають. Це гріє душу. Але імідж країни має бути іншим. У Німеччині після денацифікації заборонили виставляти в державних офісах реалістичний живопис.
Ви писали портрети політиків – Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, бізнесмена Ігоря Коломойського. Продовжили цей список за останні роки?
– Ющенко і Тимошенко виступали як персонажі. Кравчука і Кучму вважали небожителями. Після 2005 року ми почали дивитися на політичних лідерів, як на попсові фігури, про які можна жартувати, друкувати на носках. Було відчуття, що це персонажі, з якими можна гратися.
Портрет Коломойського був замовленням. Я його виконав професійно. Йому сподобалося. Замовнику теж. Жодного разу не бачив живого Коломойського – і не шкодую. Але зміг відчути його характер.
Якщо буде замовлення, напишу Порошенка й Зеленського.
Світове мистецтво переймається питаннями далекими від наших проблем – екологією, гендерною рівністю, пошуком сексуальної ідентичності. Як нам вписати туди Україну?
– Я обрав позицію провінційного художника. Займаюся тим, що цікавить мене, а не західного критика. Під сумнівом стоїть існування держави. Привносити сюди штучну повістку сексуальної ідентичності – означає підміняти виклики. Хоч я за все, що вони кажуть. Щоб реєструвалися ЛГБТ-шлюби, щоб люди не приховували своєї орієнтації. Але це не те, що мене турбує.
Як цього року святкували день народження?
– Не хотів відзначати. Але дружина підбила на ресторан. Прийшли друзі, поїли, випили. Забрав подарунки і пішов спати. День народження і Новий рік – це два дні, коли мені хочеться на добу щезнути зі світу.
31 грудня пишу автопортрет. Вони не всі збереглися. З середини 1980-х є. Багато продав.
Бачили свою сторінку в українській Вікіпедії? "Ройтбурд є противником впровадження української мови на всій території України, ратує за якусь "защищенную территорию" для російської культури, вживає українофобський термін "мовосрач", вважає впровадження української мови в усі сфери життя України "культурною деградацією" та "розколом країни". Хто таке пише про вас?
– Бачив і російською, й українською. Спостерігав, як вони еволюціонували. Спочатку на російській сторінці я був фашистом-бандерівцем. Російські друзі видалили ті нісенітниці. Хоча лишилася фраза про події 2 травня – це вибісило ФСБ, для них то була визначальна подія мого життя.
А в українській я став ворогом країни й мови. Після чергового висеру партії "Свобода" я їх назвав фашистами. Вони подали позов, судилися кілька років. Жодного разу не прийшли. Казав, що серед свободівців є багато цивілізованих патріотів України, але щодо доктрини – це ще м'яко сказано. Це як старого невиправного гея назвати латентним бісексуалом. Насправді в них нацистська ідеологія, заграють із цим. Не думаю, що в побуті Олег Тягнибок – прихильник вирішення єврейського питання а-ля Адольф Гітлер. А він цим спекулює. Це неприпустимо викликати в обивателя тваринний інстинкт.
Про що мрієте?
– У мене багато мрій. Учора прочитав, що син російського олігарха Лєбєдєва за 73 мільйони фунтів отримав титул лорда Сибірського і Хемптонського, – сміється. – Подумав, що я теж хочу бути багатим, щоб купити собі титул. Це моя остання мрія на сьогодні.
У холі музею працюють гардероб і музейна лавка з сувенірами. Продають футболки, шкарпетки з принтами, серед яких і репродукції картин. Пара коштує 100 грн.
На 15:00 запланована презентація систематизованого нарису про музей до 1941 року. У залі зібралися близько трьох десятків людей у масках.
Олександр Ройтбурд запрошує подивитися музей. На другому поверсі триває ремонт. Піднімаємося туди крутими дерев'яними сходами. Для відвідувачів вхід заборонений.
– Нам треба розширюватися. Коли музей відкривали 121 рік тому, мали 700 експонатів. Вони всі були в експозиції. Зараз близько 12 тисяч, а виставкові площі практично не змінилися. Музей задихається, змушений ховати від українців справжні шедеври. Це злочин. Та зараз робимо, що можемо, – каже директор. Не хоче фотографуватися. – Ось їх фотографуйте, – показує на двох працівників. – Це наша молодь. За ними майбутнє. Оформили виставку Миколи Глущенка.
Після презентації відвідувачі фотографуються. Біля вхідних дверей чекають троє котів.
2 
1
Коментарі