Давав концерт
Співати почав у 2 роки. Тільки навчився говорити, вже наспівував пісні, що звучали з гучномовця біля клубу. За рік зі старшим на три роки братом Володимиром мали в репертуарі 50 пісень – дитячих, військових і комсомольських. Упросили, аби батько зробив нам подіум під грушею. Кілька разів на тиждень влаштовували там концерти. Слухати нас сходилися всі сусіди. Я оголошував: "Для вас співають заслужені артисти Володимир і Павло Зіброви". Згодом сусіди почали запрошувати співати до себе – на релігійні свята, на жнивки, іменини. За виступ давали по 5, 10 чи 20 копійок.
Складав іспити
Коли 8-річним вступав у спецшколу для обдарованих дітей імені Миколи Лисенка. Мама забарилася й привезла мене туди за три дні до 1 вересня. Таки впросила, щоб прослухали. Як поспівав і станцював перед комісією, кажу: "Можу ще показати акробатичні трюки". Тодішній директор школи Олег Бєлохвастов відповів: "А от цього вже не треба. Беремо тебе й так".
Закохався
Школа для обдарованих дітей і хореографічне училище були в одному приміщенні. Коли мені було 15, закохався в балерину Світлану Бородіну. Освідчитися не міг, бо знав, що вона вподобала мого друга Генку Савельєва. Якось із горя із товаришами випили на трьох пляшку білого вина. На другий день нас за це вигнали з комсомолу. Вчитися не міг. Тільки дивився на Свєтку й плакав ночами, що вона любить іншого. У четвертій чверті отримав шість двійок. Мене подали на виключення. Якраз тоді з Москви повернувся старший брат – їздив вступати в Інститут військових диригентів. Володя прийшов на педраду, на якій мене вирішили відраховувати, і спитав: "Павло Зібров раніше вчився добре?" Усі кивнули. Він: "Підніміть руку, хто з вас не закохувався? Хто не втрачав голови через це почуття?" А далі почав читати присутнім лекцію про любов. Коли закінчив, завучка сказала: "Ваш брат – достойний хлопець. Залишаємо". Того ж дня мене поновили.
Пускався в авантюру
У 10-му класі із п'ятьма хлопцями втік зі школи, щоб поїхати на конкурс комсомольської пісні в Керч. Грошей вистачало лише на чотири квитки. Тому двоє непомітно пробралися в поїзд і сховалися на третій полиці за чемоданами. На конкурсі треба було виконувати тільки пісні членів Спілки композиторів. А ми свої власні підготували. У заяві вказали, що їх автор – композитор Олександр Білаш. Перед тим пересвідчилися, що його немає серед членів журі. Після конкурсу неочікувано він до нас підійшов: "Щось не пам'ятаю, щоб таке писав". Довелося викласти йому правду. Олександр Іванович засміявся: "Радий, що завдяки моєму імені вам вдалося взяти участь у конкурсі". На той час гроші в нас закінчилися. Не було ні на їжу, ні на квитки додому. Але наступного дня стало відомо, що ми отримали третю премію. Її вистачило на квитки до Києва.
Ходив у гості без запрошення
Працював із багатьма поетами, та все ніяк не виходило виконати пісню на вірші Юрія Рибчинського. А хотілося, бо він був дуже популярний. У 29 років наважився піти до нього в гості. Він пустив. Сказав: "Маю 5 хвилин. Показуй свої мелодії". Переглянув: "Непогано. Але треба чистити. З однієї твоєї композиції можна зробити дві-три хороші пісні". Почав розказувати, як треба працювати з мелодією. Його майстер-клас тривав 40 хвилин. Дав мені свій вірш "Хрещатик" і запропонував покласти його на музику. За кілька днів знову прийшов до нього з нотами. Юрій послухав і каже: "Да! Парень будет работать!" За два тижні пісня "Хрещатик" облетіла всю Україну.
Отримував невдалий комплімент
Кілька років тому давав концерт в одному селі на Полтавщині. Після виступу підійшов голова колгоспу. Хвалив, а тоді каже: "Бажаємо, щоб ви врешті-решт стали заслуженим артистом!" Кажу: "Я це звання отримав ще 1993-го. І вже п'ять років, як маю звання народного". Додав, що перед виходом на сцену мене саме так і оголошували. Голова колгоспу розсміявся: "А я думав, що "народний" означає, що ви вийшли з народу".
Був за кордоном
В армії співав у ансамблі пісні й танцю. На місяць нас відправили в Афганістан давати концерти у військових частинах. Летіли транспортним літаком. З нами перевозили і 20 тонн свинини. Включити обігрів не можна було – бо вона зіпсується. За кілька хвилин у хлопців зуб на зуб не попадав. Добре, що хтось прихопив горілки. Трохи зігрілися. Коли приземлилися, двері літака відчинив мій однокласник Петя – служив заправщиком в аеропорту. Запросив до себе в каптьорку, щоб я в казармі не ночував. Поставив йому на стіл гостинець – пляшку горілки. А він мені показав під ліжком аж два ящики цього питва.
В Афганістані вперше побачив убитих хлопців і відчув цінність життя. Радів, що маю руки, ноги й можу бачити світ.
Пускав у готельний номер фанатку
Коли мені було 30 років, давав на Вінниччині три концерти. Шанувальниць тоді повно було, бо з першою жінкою розлучився, а другу ще не зустрів. На ніч адміністратор замикав мене в готельному номері. А сам сідав під дверима й контролював, щоб ніяка дівчина до мене не пробралася. Була глибока осінь, холодно, накрапав дощ. Якось серед ночі почув стукіт у вікно. Здивувався, бо то ж був четвертий поверх. Відчинив, а там – молода жінка тримає в зубах поламані квіти, а в одній руці – пляшку шампанського й шоколадку. Впустив, бо трусилася від холоду. Випили шампанського, з'їли шоколад. Коли трохи обсохла, випустив її через двері. Адміністратор ледь зі свого стільця не впав. Я зразу на нього наїхав: "Як ти міг її пропустити? Спав на посту?" Той божився, що й на мить очей не зімкнув. Коли сказав, що жінка залізла до мене через балкон, не повірив.
2 
1
Коментарі