Зараз в Україні ментів більше, ніж було в усьому Союзі

 

50-річний шахтар Євген Байдаров згадує страйковий рух на Донбасі в 1990-х

На шахту прийшов за традицією - батько був гірником. Взагалі, якщо ти народився на Донбасі, тобі пряма дорога в забій. Плюс "шкурне питання" цікавило, бо в радянський час шахтарська праця була однією з найоплачуваніших. 1983 року влаштувався на шахту "Заперевальну". Зараз вона вже закрита.

Спочатку працював кріпильником - це перша сходинка у кар'єрі кожного шахтаря. Кріпили масив породи над головою. Важка фізична праця, сильно вимотувався. За рік став прохідником. Тоді ж у нас у бригаді загинув товариш - обвалом накрило.

У 1980-х у середовищі гірників ще лишалося стахановство. Ми пишалися своєю професією й давали себе експлуатувати. Наша бригада ставила рекорд по тресту Донецьквугілля: за місяць пройшли 120 метрів. Усе на ентузіазмі. Якось шахтареві пропонували премію за перевиконання плану. Він від грошей відмовився, попросив грамоту.

1989 рік, 19 липня, перший страйк. Ще в травні піднявся Кузбас, кемеровські шахтарі. Влітку хвиля докотилася до нас. Вимагали мила, нормального спецодягу, збільшення оплати нічної зміни й "копитних" - часу, за який добираєшся до місця видобутку. Бо деякі бригади діставалися й годину, і півтори. Страху перед репресіями вже не було.

На мітинг ішли далеко не всі. Але одразу з'являлись і лідери. Зі мною працював Микола Волинко (зараз лідер Незалежної профспілки гірників Донбасу. - "Країна"). Після курилки заходимо в "нарядну" - кімнату, де збирається бригада - і Микола починає голосно сваритися з начальником. Той переконував виходити на роботу, потім погрожував позбавленням премії. Але Микола стояв до кінця. Ми перші вийшли з шахти до адміністративного корпусу. Тоді почали підтягуватися інші бригади.

На площі - жодного "омонівця". Між нами ходили лише кілька міліціонерів

Довго сперечалися, дискутували. Раптом хтось вигукнув: "Братці, Макіївка страйкує!" Гуртом рушили в район шахти "Союз-Донбас". Там уже чекали інші. Разом пішли до будівлі обкому партії. Обрали страйковий комітет, оголосили про встановлення сухого закону. Так почалася класова боротьба.

Страйкували позмінно. Приїжджали автобуси, привозили людей на площу, ми відмічалися в спеціальному журналі. Адміністрація шахти навіть видавала нам тормозки. Пускали у фойє обкому переночувати.

На площі - жодного "омонівця". Між нами ходили лише кілька міліціонерів. Це сьогодні на кожному протесті "Беркуту" більше за учасників акції. У мене таке враження, що зараз в Україні ментів більше, ніж було в усьому Союзі.

Із рядовими шахтарями КДБ не зв'язувалося. Уже 1993-го під час мітингу переодягнені СБУшники підбурювали нас на провокації. Мовляв, давайте на штурм підемо. Але їх одразу вираховували.

Тоді, 1989 року, наші вимоги виконали. Стали платити нічні, "копитні". Змінилися стосунки у бригаді, в людей шалено зросла самоповага. В Донецьку нас вважали героями. Щовечора дзвонили сусіди, знайомі. Багато донеччан приходили на площу й мітингували. Підключалися студенти. Я вперше побачив, наскільки наші люди ненавидять владу.

1992-го перестали виплачувати зарплату. Заборгованість зростала з кожним місяцем. Серед шахтарів відчувалося розчарування. Старики-комуністи тріумфували. Мовляв, дострайкувались - ось вам і незалежність.

Почалися локальні спротиви на окремих шахтах. Точка перелому - 1993 рік. Масовий загальний страйк і все частіше звучить бажання повернутися в Союз. Люди впали у відчай.

Знову мітинги на Жовтневій площі, маса шахтарів на вулицях. Виступає перед нами Звягільський, директор шахти імені Засядька. Бадьоро так говорить, шахтарі підтримують. Після цього його призначили прем'єр-міністром - замість Кучми. Наступного року Кучма став президентом. Тоді почалося політичне протистояння "донецьких" та "дніпропетровських".

Страйки, з перервами, тривали усі 1990-ті. Збирались у загальній "нарядній", виходили лідери, виголошували промови. Потім або виїжджали на площу, або влаштовували сидячий протест просто на шахті. До нас регулярно приходили агітатори, приносили літературу. Ми потребували підтримки, тому кожного  приймали за свого.

Були і штрейкбрехери. Ішли працювати - причому робили це демонстративно, щоб інші наслідували. Зазвичай це були люди, залежні від начальства: родичі керівництва, прогульники, алкоголіки.

Декого начальство свідомо підпоювало. Після акції давали гроші або роздавали горілку. Наступного дня він із перегаром, з похмілля. Вважай, 50 відсотків революціонера з нього вийшло.

Моя найрадикальніша акція - перекриття мосту на проспекті Комунарів 1996 року. Утворилася величезна пробка, пропускали тільки хлібні й санітарні машини. На нас кидалися водії, доходило до бійок.

Потім перекрили Путилівський міст, залізничний. Пасажирські рейси скасували, потяги стояли на підступах до Донецька. Ми знали, що перекриття колій тягне на кримінал, але нам нічого було втрачати.

1998-го сталася перша сутичка з міліцією. Страйкували гірники із "Суходольської-Східної" і шахти імені Баракова в Луганську. Протягом 20 хвилин міліція кілька разів застосувала сльозогінний газ. Троє гірників опинилися в лікарні. На нашій шахті в кімнаті незалежного профкому на стіні висіла фотографія луганського побоїща.

На початку 2000-х рух пішов на спад. Багато шахт закрили, інші приватизували. Хтось давно працює в копанках. Молодь їде на заробітки в Москву. Таких великих заборгованостей, як у 1990-х, уже немає. Профспілки скурвилися. Волинець пішов до Тимошенко, і з ним не хочуть мати справу. А старі профкоми обслуговують власників шахт. Як тільки починаєш наїжджати на начальство - звільнення без розмов. Таких репресій, як зараз, не було ніколи.

Кілька років тому, перед виходом на пенсію, пробував створити незалежну профспілку на шахті "Жовтнева". Із п'ятьма товаришами ініціювали страйк. Стандартно вимагали погасити заборгованість. За кілька днів нас вигнали. Колектив не вступився. У 1990-х таке неможливо було уявити.

Зараз серед шахтарів солідарності жодної - кожен сам за себе. Хоча всі за "Регіони" голосували, а тепер готові проти них боротися. Принаймні на словах. Але за теперішню опозицію тут не підуть. Інша справа - за соціальні питання.

Що буде далі? Поживемо, подивимось. Донбас - регіон непередбачуваний.

×